Підтримати проєкт

Цивільне право.

Ласкаво просимо до четвертого розділу адвокатського іспиту, присвяченого основам цивільного права. Тут ви знайдете все необхідне для ефективної підготовки: чіткі відповіді та структуровані відповіді на усі питання для швидкої та якісної підготовки до іспиту.

Матеріал підготовлений на основі програми, затвердженої рішенням Ради адвокатів України від 21 вересня 2019 року № 113, що гарантує відповідність викладених питань кваліфікаційного іспиту адвоката актуальним вимогам на 2025 рік.

1. Загальні засади цивільних відносин (поняття, види та структура). Джерела цивільного права України. Дія актів цивільного законодавства у часі та просторі. Звичай. Аналогія права та аналогія закону.

Засади цивільного права - це стандарт регулювання відносин, що становлять предмет цивільного права. Відповідно до ст. 3 ЦК загальними засадами цивільного законодавства є:
  • неприпустимість свавільного втручання у сферу особистого життя людини;
  • неприпустимість позбавлення права власності, крім випадків, встановлених Законом;
  • свобода договору;
  • свобода підприємницької діяльності, яка не заборонена законом;
  • судовий захист цивільного права та інтересу;
  • справедливість, добросовісність та розумність.
Структура цивільних відносин:
  • суб’єкти: ФО, ЮО, держава, територіальна громада, інші суб’єкти публічного права;
  • об’єкт: речі, у тому числі гроші та цінні папери, інше майно, майнові права, результати робіт, послуги, результати інтелектуальної діяльності, інформація, а також інші матеріальні і нематеріальні блага;
  • зміст: цивільні права та обов’язки суб’єктів правовідносин.
До джерел цивільного права належать: законодавство, договори, звичай.

Дія актів цивільного законодавства у часі та просторі:

  • Дія актів цивільного законодавства у просторі: регулюються однаково на всій території України.
  • Дія актів цивільного законодавства у часі (ст. 5 ЦК). Акти цивільного законодавства регулюють відносини, які виникли з дня набрання ними чинності. Акт цивільного законодавства не має зворотної дії у часі, крім випадків, коли він пом’якшує або скасовує цивільну відповідальність особи. Якщо цивільні відносини виникли раніше і регулювалися актом цивільного законодавства, який втратив чинність, новий акт цивільного законодавства застосовується до прав та обов’язків, що виникли з моменту набрання ним чинності.

Звичай:

Цивільні відносини можуть регулюватися звичаєм, зокрема звичаєм ділового обороту. Звичаєм є правило поведінки, яке не встановлене актами цивільного законодавства, але є усталеним у певній сфері цивільних відносин. Він може бути зафіксований у відповідному документі. Звичай, що суперечить договору або актам цивільного законодавства, у цивільних відносинах не застосовується (ст. 7 ЦК України).

Аналогія права та аналогія закону (ст. 8 ЦК України):

  • якщо цивільні відносини не врегульовані ЦК України, іншими актами цивільного законодавства або договором, вони регулюються тими правовими нормами цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, що регулюють подібні за змістом цивільні відносини (аналогія закону);
  • у разі неможливості використати аналогію закону для регулювання цивільних відносин вони регулюються відповідно до загальних засад цивільного законодавства (аналогія права).

2. Підстави виникнення цивільних прав і обов’язків. Поняття і види юридичних фактів. Здійснення цивільних прав та виконання обов’язків. Право на захист цивільних прав та інтересів.

Підстави виникнення цивільних прав та обов'язків (ст. 11 ЦК України):
  • договори та інші правочини;
  • завдання майнової (матеріальної) та моральної шкоди іншій особі;
  • інші юридичні факти.
  • акти цивільного законодавства;
  • рішення суду;
  • створення літературних, художніх творів, винаходів та інших результатів інтелектуальної, творчої діяльності;

Поняття і види юридичних фактів:

Юридичні факти – це конкретна обставина, з настанням якої виникають, змінюються або припиняються правовідносини. Вони поділяються на дії і події.
  • дії — це обставини, настання яких залежить від волі особи
  • події — це обставини (природні явища), виникнення і дія яких не залежить від волі особи, але з настанням яких правові норми пов'язують певні правові наслідки, тобто виникнення, зміну або припинення правовідносин (наприклад, смерть, хвороба, перебіг строку тощо).

Здійснення цивільних прав та виконання обов’язків (ст. 12 ЦК України):

  • особа здійснює свої цивільні права вільно, на власний розсуд;
  • нездійснення особою своїх цивільних прав не є підставою для їх припинення, крім випадків, встановлених законом;
  • особа може відмовитися від свого майнового права;
  • відмова від права власності на транспортні засоби, тварин, нерухомі речі здійснюється у порядку, встановленому актами цивільного законодавства.

Право на захист цивільних прав та інтересів:

Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання або інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства (ст. 15 ЦК України).

3. Поняття фізичної особи, ознаки, що її індивідуалізують (ім’я, вік, стать, сімейний стан, місце проживання, стан фізичного та психічного здоров'я). Цивільна правоздатність і дієздатність фізичної особи. Опіка та піклування. Органи опіки та піклування. Правочини, які вчиняються з дозволу органу опіки та піклування.

Фізична особа – людина, як учасник цивільних правовідносин (ст. 24 ЦК України).
  • Фізична особа набуває прав та обов'язків і здійснює їх під своїм ім'ям. Ім'я фізичної особи, яка є громадянином України, складається із прізвища, власного імені та по батькові, якщо інше не випливає із закону або звичаю національної меншини, до якої вона належить (ч. 1 ст. 28 ЦК України).
  • Місцем проживання фізичної особи є житло, в якому вона проживає постійно або тимчасово (ч. 1 ст. 29 ЦК України).

Цивільна правоздатність і дієздатність фізичної особи:

  • Цивільна правоздатність – здатність фізичної особи мати цивільні права та обов'язки (мають усі фізособи з народження);
  • Цивільна дієздатність - здатність своїми діями набувати для себе цивільних прав і самостійно їх здійснювати, а також здатність своїми діями створювати для себе цивільні обов'язки, самостійно їх виконувати та нести відповідальність у разі їх невиконання (повна (з 18 років), неповна (від 14 років до 18 років) часткова (до 14 років), обмежена (за рішенням суду).

Опіка та піклування:

  • Опіка встановлюється над малолітніми особами, які є сиротами або позбавлені батьківського піклування, та фізичними особами, які визнані недієздатними (ст. 58 ЦК України).
  • Піклування встановлюється над неповнолітніми особами, які є сиротами або позбавлені батьківського піклування, та фізичними особами, цивільна дієздатність яких обмежена (ст. 59 ЦК України).

Органи опіки та піклування:

Органами опіки та піклування є районні, районні у мм. Києві та Севастополі держадміністрації, виконавчі органи міських, районних у містах, сільських, селищних рад, у тому числі об’єднаних територіальних громад (далі - органи опіки та піклування), які провадять діяльність із соціального захисту дітей, які перебувають у складних життєвих обставинах, у тому числі забезпечення їх права на виховання у сім’ї, надання статусу дитини-сироти та дитини, позбавленої батьківського піклування, дитини, яка постраждала внаслідок воєнних дій і збройних конфліктів, влаштування дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування, встановлення опіки та піклування над дітьми-сиротами та дітьми, позбавленими батьківського піклування, із захисту особистих, майнових і житлових прав дітей, запобігання та протидії домашньому насильству стосовно дітей та за участю дітей (п. 3 Постанови КМУ від 24.09.2008 № 866).

Правочини, які вчиняються з дозволу органу опіки та піклування (ст. 71 ЦК України):

Опікун не має права без дозволу органу опіки та піклування:
  • відмовитися від майнових прав підопічного;
  • видавати письмові зобов'язання від імені підопічного;
  • укладати договори, які підлягають нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації, в тому числі договори щодо поділу або обміну житлового будинку, квартири;
  • укладати договори щодо іншого цінного майна.
Піклувальник має право дати згоду на вчинення правочинів, передбачених частиною першою цієї статті, лише з дозволу органу опіки та піклування.

4. Поняття юридичної особи. Види і організаційно-правові форми юридичних осіб. Створення, реорганізація та ліквідація юридичної особи.

Юридичною особою є організація, створена і зареєстрована у встановленому законом порядку. Юридична особа наділяється цивільною правоздатністю і дієздатністю, може бути позивачем та відповідачем у суді (ст. 80 ЦК України).

Види юридичних осіб (ст. 81 ЦК України):
  • юридичні особи публічного права (створюються розпорядчим актом Президента України, ОДВ, ОМС);
  • юридичні особи приватного права (створюються на підставі установчих документів).

Організаційно-правові форми юридичних осіб:
  • товариства (акціонерні, командитні, з обмеженою та додатковою відповідальністю, адвокатські об'єднання, адвокатські бюро);
  • підприємства (державні, комунальні, дочірні, казенні);
  • кооперативи (споживчі, гаражні, будівельні);
  • організації (органи державної влади, органи місцевого самоврядування);
  • об’єднання юридичних осіб (консорціум, концерн, асоціація, корпорація, холдингова компанія).

Створення юридичної особи: за рішенням органу або засновників. Є створеною з моменту державної реєстрації;
Реорганізація (злиття, приєднання, поділ, виділ, перетворення) – за рішенням засновників;
Ліквідація – за рішенням засновників, ліквідація за рішенням, що не пов’язано з банкрутством (приклад – Партія Шарія), ліквідація шляхом банкрутства.

5. Види об’єктів цивільних прав. Поняття речей та їх класифікація. Поняття цінного паперу. Нематеріальні блага. Оборотоздатність об’єктів цивільного права.

Об’єктами цивільних прав є речі, у тому числі гроші та цінні папери, інше майно, майнові права, результати робіт, послуги, результати інтелектуальної, творчої діяльності, інформація, а також інші матеріальні і нематеріальні блага (ст. 177 ЦК України).

Поняття речей та їх класифікація:

Річчю є предмет матеріального світу, щодо якого можуть виникати цивільні права та обов'язки (ст. 179 ЦК України).

Класифікація речей (ст. ст. 183 - 190 ЦК України):
  • рухомі - речі, які можна вільно переміщувати у просторі;
  • нерухомі – речі, які неможливо перемістити у просторі без їх знецінення та зміни їх призначення;
  • подільні – речі, які можна поділити без втрати її цільового призначення;
  • неподільні - речі, які не можна поділити без втрати її цільового призначення;
  • споживні – речі, які внаслідок одноразового використання знищуються або припиняють існувати у первісному вигляді;
  • неспоживні - речі, призначені для неодноразового використання, які зберігають при цьому свій первісний вигляд протягом тривалого часу;
  • визначені родовими ознаками – речі, які мають ознаки, властиві усім речам того ж роду, та вимірюються числом, вагою, мірою;
  • визначена індивідуальними ознаками – річ, яка наділена тільки їй властивими ознаками, що вирізняють її з-поміж інших однорідних речей, індивідуалізуючи її;
  • продукція, плоди, доходи – все, що виробляється, добувається, одержується з речі або приноситься річчю;
  • майно - окрема річ, сукупність речей, а також майнові права та обов'язки.

Поняття цінного паперу:

Цінним папером є документ (електронний документ), що посвідчує майнові та інші права його власника, які виникають внаслідок вчинення одного чи кількох правочинів (емісії або видачі цінного папера), та має грошовий вираз (ст. 194 ЦК України). Приклади: (пайові - акції, інвестиційні сертифікати, боргові – облігації та векселі).

Нематеріальні блага:

Особистими немайновими благами, які охороняються цивільним законодавством, є: здоров'я, життя; честь, гідність і ділова репутація; ім'я (найменування); авторство; свобода літературної, художньої, наукової і технічної творчості, а також інші блага, які охороняються цивільним законодавством. Відповідно до Конституції України життя і здоров'я людини, її честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються найвищою соціальною цінністю (ст. 201 ЦК України).

Оборотоздатність об’єктів цивільного права:

Об'єкти цивільних прав можуть вільно відчужуватися або переходити від однієї особи до іншої в порядку правонаступництва чи спадкування або іншим чином, якщо вони не вилучені з цивільного обороту, або не обмежені в обороті, або не є невід'ємними від фізичної чи юридичної особи. Види об'єктів цивільних прав, перебування яких у цивільному обороті не допускається або обмежується, встановлюються законом (ст. 178 ЦК України).

6. Поняття та види правочинів. Принцип свободи договору. Загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину. Форма правочину. Нотаріальне посвідчення правочину. Підстави визнання правочину укладеним.

Правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов’язків (ст. 202 ЦК України).

Види правочинів:
  • односторонні - дія однієї сторони, яка може бути представлена однією або кількома особами;
  • дво- чи багатосторонні (договори) - є погоджена дія двох або більше сторін.

Принцип свободи договору: сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості. У договорах за участю фізичної особи - споживача враховуються вимоги законодавства про захист прав споживачів (ст. 627 ЦК України).

Загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину (ст. 203 ЦК України):

  • зміст правочину не може суперечити ЦК України, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам;
  • правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним;
  • волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі;
  • особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності;
  • правочин має вчинятися у формі, встановленій законом.

Форма правочину (ст. ст. 205-208 ЦК України):

  • усна - можуть вчинятися правочини, які повністю виконуються сторонами у момент їх вчинення, за винятком правочинів, які підлягають нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації, а також правочинів, для яких недодержання письмової форми має наслідком їх недійсність;
  • письмова (електронна) - правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах (у тому числі електронних), у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони, або надсилалися ними до інформаційно-телекомунікаційної системи, що використовується сторонами. У письмовій формі належить вчиняти: правочини між юридичними особами, юридичними особами та фізичними особами, правочини між фізичними особами на суму понад 20 НМДГ.
  • правочин, для якого законом не встановлена обов'язкова письмова форма, вважається вчиненим, якщо поведінка сторін засвідчує їхню волю до настання відповідних правових наслідків;

Нотаріальне посвідчення правочину (ст. 209 ЦК України):

Нотаріальне посвідчення правочину - здійснюється нотаріусом або іншою посадовою особою, яка відповідно до закону має право на вчинення такої нотаріальної дії, шляхом вчинення на документі, в якому викладено текст правочину, посвідчувального напису. Нотаріальне посвідчення може бути вчинене на тексті лише такого правочину, який відповідає загальним вимогам, встановленим статтею 203 цього Кодексу. Правочин, який вчинений у письмовій формі, підлягає нотаріальному посвідченню лише у випадках, встановлених законом або домовленістю сторін. За бажанням фізичної або юридичної особи будь-який правочин з її участю може бути нотаріально посвідчений.

Підстави визнання правочину укладеним:

Договір є укладеним, якщо сторони досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди (ст. 638 ЦК України).

7. Недійсність правочину. Правові наслідки недійсності правочину: загальні та спеціальні. Поняття та види реституції. Момент недійсності правочину. Оспорюваний та нікчемний правочин. Підстави визнання правочину недійсним.

Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається (ч. 2 ст. 216 ЦК України).

Правові наслідки недійсності правочину: загальні та спеціальні:

Правові наслідки недійсності правочину (загальні):
  • Недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю. У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов'язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування.
Правові наслідки недійсності правочину (спеціальні):
  • Недійсність окремої частини правочину не має наслідком недійсності інших його частин і правочину в цілому, якщо можна припустити, що правочин був би вчинений і без включення до нього недійсної частини;
  • Недодержання сторонами письмової форми правочину, яка встановлена законом, не має наслідком його недійсність, крім випадків, встановлених законом);
  • у разі недодержання вимоги закону про нотаріальне посвідчення одностороннього правочину такий правочин є нікчемним);
  • у разі недодержання сторонами вимоги закону про нотаріальне посвідчення договору такий договір є нікчемним;
  • правочин, який вчинено малолітньою особою за межами її цивільної дієздатності, може бути згодом схвалений її батьками (усиновлювачами) або одним з них, з ким вона проживає, або опікуном;
  • правочин, вчинений без дозволу органу опіки та піклування, є нікчемним.

Поняття та види реституції:

Реституція - спеціальний зобов`язальний спосіб захисту права власності, який може застосовуватися лише у випадку, коли предмет недійсного правочину станом на час розв'язання відповідного питання перебуває в тієї сторони недійсного правочину, якій він і був переданий.

Види реституції:
  • двостороння;
  • у постановах Верховного Суду від 26.06.29018 у справі №916/1952/17 від 12.09.2019 у справі №915/1868/18, від 14.05.2020 у справі №916/1952/17, міститься висновок про те, що одностороння реституція чинним законодавством не передбачена.

Момент недійсності правочину:

Нікчемний правочин або правочин, визнаний судом недійсним, є недійсним з моменту його вчинення. Якщо за недійсним правочином права та обов'язки передбачалися лише на майбутнє, можливість настання їх у майбутньому припиняється. (ст 236 ЦК України).

Оспорюваний та нікчемний правочин:

  • оспорюваний правочин – той правочин, дійсність якого спорюється його стороною або заінтересованою особою;
  • нікчемний правочин – той правочин, недійсність якого встановлена законом.

Підстави визнання правочину недійсним:

Підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами 1-3, 5, 6 ст. 203 ЦК України:
  • зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам;
  • особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності;
  • волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі;
  • правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним;
  • правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

8. Поняття і підстави представництва. Види представництва. Правочини, які може вчиняти представник. Довіреність. Види довіреностей. Довіреність без права та з правом передоручення.

Представництвом є правовідношення, в якому одна сторона (представник) зобов'язана або має право вчинити правочин від імені другої сторони, яку вона представляє. Представництво виникає на підставі договору, закону, акта органу юридичної особи та з інших підстав, встановлених актами цивільного законодавства (ст. 237 ЦК України).

Види представництва. Правочини, які може вчиняти представник:

  • представництво за законом - батьки (усиновлювачі) є законними представниками своїх малолітніх та неповнолітніх дітей. Опікун є законним представником малолітньої особи та фізичної особи, визнаної недієздатною. Законним представником у випадках, встановлених законом, може бути інша особа;
  • комерційне представництво - особа, яка постійно та самостійно виступає представником підприємців при укладенні ними договорів у сфері підприємницької діяльності. Комерційне представництво одночасно кількох сторін правочину допускається за згодою цих сторін та в інших випадках, встановлених законом;
  • представництво за довіреністю - довіреністю є письмовий документ, що видається однією особою іншій особі для представництва перед третіми особами.

Довіреність. Види довіреностей:

Довіреність на вчинення правочину представником може бути надана особою, яку представляють (довірителем), безпосередньо третій особі.
Види довіреностей:
  • загальна (генеральна) довіреність - видається на вчинення широкого кола угод та юридичних дій;
  • спеціальна довіреність - на здійснення багатьох однорідних юридичних дій;
  • разова довіреність - для вчинення однієї конкретної угоди або іншої юридичної дії.

Довіреність без права та з правом передоручення:

Представник зобов'язаний вчиняти правочин за наданими йому повноваженнями особисто. Він може передати своє повноваження частково або в повному обсязі іншій особі, якщо це встановлено договором або законом між особою, яку представляють, і представником, або якщо представник був вимушений до цього з метою охорони інтересів особи, яку він представляє (ч. 1 ст. 240 ЦК України).

Довіреність, що видається у порядку передоручення, підлягає нотаріальному посвідченню, крім випадків одержання заробітної плати, стипендії, пенсії, аліментів, інших платежів та поштової кореспонденції (поштових переказів, посилок тощо) (ч. 2, 4 ст. 245 ЦК України).

Строк довіреності, виданої в порядку передоручення, не може перевищувати строку основної довіреності, на підставі якої вона видана.
З припиненням представництва за довіреністю втрачає чинність передоручення (ч. 2 ст. 247 ЦК України).

9. Поняття строку та терміну у цивільному праві України. Визначення та обчислення строків. Поняття позовної давності. Загальна та спеціальна позовна давність. Наслідки спливу позовної давності. Вимоги, на які позовна давність не поширюється.

Строком є певний період у часі, зі спливом якого пов’язана дія чи подія, яка має юридичне значення, а терміном є певний момент у часі, з настанням якого пов’язана дія чи подія, яка має юридичне значення (ст. 251 ЦК).

Визначення та обчислення строків:

Строк та термін можуть бути визначені актами цивільного законодавства, правочином або рішенням суду. Строк визначається роками, місяцями, тижнями, днями або годинами, а термін - календарною датою або вказівкою на подію, яка має неминуче настати. Перебіг строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов’язано його початок (ст. ст. 252, 253 ЦК України).

Поняття позовної давності. Загальна та спеціальна позовна давність:

Позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у 3 роки.
Спеціальна позовна давність: скорочена або більш тривала порівняно із загальною позовною давністю. позовна давність в один рік застосовується, зокрема до вимог:
  • про стягнення неустойки (штрафу, пені);
  • про спростування недостовірної інформації, поміщеної у засобах масової інформації. У цьому разі позовна давність обчислюється від дня поміщення цих відомостей у засобах масової інформації або від дня, коли особа довідалася чи могла довідатися про ці відомості;
  • у зв’язку з недоліками проданого товару;
  • про розірвання договору дарування;

Наслідки спливу позовної давності (ст. 267 ЦК України):

Особа, яка виконала зобов’язання після спливу позовної давності, не має права вимагати повернення виконаного, навіть якщо вона у момент виконання не знала про сплив позовної давності. Заява про захист цивільного права або інтересу має бути прийнята судом до розгляду незалежно від спливу позовної давності.

Позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові. Якщо суд визнає поважними причини пропущення позовної давності, порушене право підлягає захисту.

Вимоги, на які позовна давність не поширюється (ст. 268 ЦК України):

Позовна давність не поширюється на вимогу:
  • що випливає із порушення особистих немайнових прав, крім випадків, встановлених законом;
  • вкладника до банку (фінансової установи) про видачу вкладу;
  • про відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров’я або смертю, крім випадків завдання такої шкоди внаслідок недоліків товару, що є рухомим майном, у тому числі таким, що є складовою частиною іншого рухомого чи нерухомого майна, включаючи електроенергію;
  • на вимогу страхувальника (застрахованої особи) до страховика про здійснення страхової виплати (страхового відшкодування).

10. Поняття і види особистих немайнових прав. Спростування недостовірної інформації. Право на відшкодування майнової та моральної шкоди. Судовий захист особистих немайнових прав.

Поняття особистих немайнових прав розкривається через перелік ознак (ст. 269 ЦК):
  • особисті немайнові права належать кожній фізичній особі від народження або за законом;
  • особисті немайнові права фізичної особи не мають економічного змісту;
  • особисті немайнові права тісно пов'язані з фізичною особою. Фізична особа не може відмовитися від особистих немайнових прав, а також не може бути позбавлена цих прав;
  • особистими немайновими правами фізична особа володіє довічно.

Види особистих немайнових прав (ст. 270 ЦК України):

  • право на життя;
  • право на охорону здоров'я;
  • право на безпечне для життя і здоров'я довкілля;
  • право на свободу та особисту недоторканність;
  • право на повагу до гідності та честі;
  • право на таємницю листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції;
  • право на недоторканність житла;
  • право на вільний вибір місця проживання та на свободу пересування;
  • право на свободу літературної, художньої, наукової і технічної творчості.

Спростування недостовірної інформації (ст. 277 ЦК):

Фізична особа, особисті немайнові права якої порушено внаслідок поширення про неї та (або) членів її сім'ї недостовірної інформації, має право на відповідь, а також на спростування цієї інформації.

Право на відповідь, а також на спростування недостовірної інформації щодо особи, яка померла, належить членам її сім'ї, близьким родичам та іншим заінтересованим особам.

Спростування недостовірної інформації здійснюється особою, яка поширила інформацію. Поширювачем інформації, яку подає посадова чи службова особа при виконанні своїх посадових (службових) обов'язків, вважається юридична особа, у якій вона працює.

Якщо особа, яка поширила недостовірну інформацію, невідома, фізична особа, право якої порушено, може звернутися до суду із заявою про встановлення факту недостовірності цієї інформації та її спростування.

Якщо недостовірна інформація міститься у документі, який прийняла (видала) юридична особа, цей документ має бути відкликаний.
Фізична особа, особисті немайнові права якої порушено у друкованих або інших медіа, має право на відповідь, а також на спростування недостовірної інформації у тому ж медіа в порядку, встановленому законом.

Якщо відповідь та спростування у тому ж медіа є неможливими у зв'язку з його припиненням, така відповідь та спростування мають бути оприлюднені в іншому медіа, за рахунок особи, яка поширила недостовірну інформацію. Спростування недостовірної інформації здійснюється незалежно від вини особи, яка її поширила.

Право на відшкодування майнової та моральної шкоди:

Підстави виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є завдання майнової (матеріальної) та моральної шкоди іншій особі.
Збитками є (ст. 22 ЦК України):
  • втрати, яких особа зазнала у зв'язку зі знищенням або пошкодженням речі, а також витрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права (реальні збитки);
  • доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушене (упущена вигода).
Моральна шкода полягає (ст. 23 ЦК України):
  • у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я;
  • у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім'ї чи близьких родичів;
  • у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку із знищенням чи пошкодженням її майна;
  • у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи.

Судовий захист особистих немайнових прав:

Фізична особа має право на захист свого особистого немайнового права від протиправних посягань інших осіб. Захист особистого немайнового права здійснюється способами, встановленими главою 3 ЦК України. Захист особистого немайнового права може здійснюватися також іншим способом відповідно до змісту цього права, способу його порушення та наслідків, що їх спричинило це порушення (ст. 275 ЦК України).

11. Право на повагу до гідності та честі, недоторканності, ділової репутації. Відповідальність за порушення цих прав. Стаття 10 Конвенції «Свобода вираження поглядів». Справа «Українська Прес-Група» проти України», заява No 72713/01, рішення від 29 березня 2005 року. Оціночні судження.

Кожен має право на повагу до його гідності та честі. Гідність та честь фізичної особи є недоторканними. Фізична особа має право звернутися до суду з позовом про захист її гідності та честі (ст. 297 ЦК України).

Право на недоторканність ділової репутації (ст. 299 ЦК):
  • фізична особа має право на недоторканність своєї ділової репутації;
  • фізична особа може звернутися до суду з позовом про захист своєї ділової репутації.

Гідність – це особисте визнання своєї цінності кожною фізичною особою.
Честь – позитивна соціальна оцінка особи суспільством, яка ґрунтується на відповідності її діянь (поведінки) загальноприйнятим уявленням про добро і зло.
Ділова репутація – це набута особою суспільна оцінка її ділових і професійних якостей при виконанні нею трудових, службових, громадських чи інших обов’язків.

Відповідальність за порушення цих прав – відшкодування збитків та моральної шкоди.

Стаття 10 Конвенції «Свобода вираження поглядів»:

Кожен має право на свободу вираження поглядів. Це право включає свободу дотримуватися своїх поглядів, одержувати і передавати інформацію та ідеї без втручання органів державної влади і незалежно від кордонів. Ця стаття не перешкоджає державам вимагати ліцензування діяльності радіомовних, телевізійних або кінематографічних підприємств.

Справа «Українська Прес-Група» проти України», заява No 72713/01, рішення від 29 березня 2005 року:

Заявником виступала редакція українського видання, яка опублікувала низку статей, де містилася критика політичного діяча та інших осіб. Ці статті стосувалися подій, які мали суспільний резонанс, і були викладені у формі оціночних суджень. Політичний діяч, згаданий у публікаціях, подав позов до суду про захист честі, гідності та ділової репутації, стверджуючи, що опублікована інформація не відповідала дійсності.

Рішення національних судів: Українські суди визнали заявника винним у поширенні наклепу. Суди дійшли висновку, що публікації містили неправдиву інформацію, і зобов’язали видання виплатити значну компенсацію на користь позивача.

Аргументи заявника:
  • Заявник стверджував, що публікації містили оціночні судження, а не фактичні твердження, і національні суди не розрізнили ці поняття.
  • Було зазначено, що суди не врахували права редакції на свободу слова та суспільну значущість публікацій, що охороняється статтею 10 Конвенції.

Рішення ЄСПЛ:
  • Європейський суд з прав людини встановив порушення статті 10 Конвенції. Він зазначив, що українські суди не змогли забезпечити баланс між правом на захист репутації та правом на свободу вираження поглядів.
  • ЄСПЛ наголосив, що політики, як публічні особи, мають бути готовими до жорсткої критики у демократичному суспільстві. Суд також підкреслив, що висловлювання заявника мали суспільну значущість і перебували в межах свободи слова.
  • Застосування санкцій до видання визнали непропорційним і таким, що порушує Конвенцію.

Оціночні судження (ст. 30 ЗУ "Про інформацію"):

Ніхто не може бути притягнутий до відповідальності за висловлення оціночних суджень. Оціночними судженнями, за винятком наклепу, є висловлювання, які не містять фактичних даних, критика, оцінка дій, а також висловлювання, що не можуть бути витлумачені як такі, що містять фактичні дані, зокрема з огляду на характер використання мовно-стилістичних засобів (вживання гіпербол, алегорій, сатири). Оціночні судження не підлягають спростуванню та доведенню їх правдивості

Якщо особа вважає, що оціночні судження або думки принижують її гідність, честь чи ділову репутацію, а також інші особисті немайнові права, вона вправі скористатися наданим їй законодавством правом на відповідь, а також на власне тлумачення справи у тому самому медіа з метою обґрунтування безпідставності поширених суджень, надавши їм іншу оцінку.

Якщо суб'єктивну думку висловлено в брутальній, принизливій чи непристойній формі, що принижує гідність, честь чи ділову репутацію, на особу, яка таким чином та у такий спосіб висловила думку або оцінку, може бути покладено обов'язок відшкодувати завдану моральну шкоду.

12. Поняття права власності. Зміст права власності. Форми права власності в Україні. Підстави набуття та припинення права власності. Набувальна давність. Постанова ВССУ з розгляду цивільних і кримінальних справ No5 від 07.02.2014 «Про судову практику в справах про захист права власності та інших речових прав».

Правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб. Особливим видом права власності є право довірчої власності, яке виникає внаслідок закону або договору (ст. 316 ЦК України).

Прим.: за договором про встановлення довірчої власності одна сторона (довірчий засновник) передає майно другій стороні (довірчому власнику) на праві довірчої власності для забезпечення зобов’язання боржника за кредитним договором, договором позики (ст. 597-1 ЦК).

Зміст права власності:

Власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місцезнаходження майна (ст. 317 ЦК України)

Форми права власності в Україні:

  • право власності Українського народу (ст. 324 ЦК): земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони є об'єктами права власності Українського народу.
  • право приватної власності (ст. 325 ЦК): суб'єктами права приватної власності є фізичні та юридичні особи. Фізичні та юридичні особи можуть бути власниками будь-якого майна, за винятком окремих видів майна, які відповідно до закону не можуть їм належати. Склад, кількість та вартість майна, яке може бути у власності фізичних та юридичних осіб, не є обмеженими.
  • право державної власності (ст. 326 ЦК): у державній власності є майно, у тому числі грошові кошти, яке належить державі Україна. Від імені та в інтересах держави Україна право власності здійснюють відповідно органи державної влади.
  • право комунальної власності (ст. 327 ЦК): У комунальній власності є майно, у тому числі грошові кошти, яке належить територіальній громаді. Управління майном, що є у комунальній власності, здійснюють безпосередньо територіальна громада та утворені нею органи місцевого самоврядування.

Підстави набуття та припинення права власності:

  • закон;
  • правочин;
  • судове рішення;
  • інші підстави, не заборонені законом.

Набувальна давність (ст. 344 ЦК України):

Особа, яка добросовісно заволоділа чужим майном і продовжує відкрито, безперервно володіти нерухомим майном протягом 10 років або рухомим майном - протягом 5 років, набуває право власності на це майно (набувальна давність), якщо інше не встановлено цим Кодексом.
Право власності на нерухоме майно, що підлягає державній реєстрації, виникає за набувальною давністю з моменту державної реєстрації.
Особа, яка заявляє про давність володіння, може приєднати до часу свого володіння увесь час, протягом якого цим майном володіла особа, чиїм спадкоємцем (правонаступником) вона є.

Якщо особа заволоділа майном на підставі договору з його власником, який після закінчення строку договору не пред'явив вимоги про його повернення, вона набуває право власності за набувальною давністю на нерухоме майно через 15, а на рухоме майно - через 5 років з часу спливу позовної давності.

Втрата не зі своєї волі майна його володільцем не перериває набувальної давності у разі повернення майна протягом одного року або пред'явлення протягом цього строку позову про його витребування.
Право власності за набувальною давністю на нерухоме майно, транспортні засоби, цінні папери набувається за рішенням суду.

ПВССУ з розгляду цивільних і кримінальних справ No5 від 07.02.2014 «Про судову практику в справах про захист права власності та інших речових прав».

Містить роз'яснення та рекомендації щодо правильного застосування норм матеріального і процесуального права в справах, які стосуються захисту права власності та інших речових прав. Основна мета цієї постанови – забезпечення однакової судової практики в таких справах.

Мета постанови:
  • забезпечення єдності судової практики в справах про захист права власності;
  • роз’яснення ключових аспектів законодавства, що застосовується у таких справах;
  • забезпечення належного захисту прав власників та інших суб’єктів речових прав.

В постанові роз’яснюється, які види позовів можуть застосовуватися для захисту права власності:
  • віндикаційний позов – про витребування майна з незаконного володіння;
  • негаторний позов – про усунення перешкод у здійсненні права власності;
  • позови про визнання права власності.
Захист інших речових прав: поряд із правом власності, вказується, як здійснюється захист інших речових прав, таких як право користування, право володіння чи сервітут.

Постанова акцентує на тому, що:
  • під час розгляду справ про захист права власності суд повинен оцінювати докази належності майна на підставі правовстановлюючих документів.
  • у спорах про речові права велике значення мають документи, які підтверджують володіння чи користування майном (договір оренди, державний акт на землю тощо).

Також, в постанові озглядаються нюанси застосування норм:
  • цивільного кодексу України (глава 29 «Право власності»);
  • законів, що регулюють реєстрацію речових прав на нерухоме майно;
  • зазначається, як слід тлумачити і застосовувати окремі норми з урахуванням судової практики.

13. Підстави припинення права власності. Поняття і види права спільної власності. Здійснення права спільної сумісної і спільної часткової власності. Припинення права на частку у спільному майні. Підстави визнання майна спільною сумісною власністю.

Право власності припиняється у разі (ст. 346 ЦК України):
  • знищення майна;
  • конфіскації;
  • реквізиції;
  • викупу пам'яток культурної спадщини;
  • відмови власника від права власності;
  • відчуження власником свого майна;
  • звернення стягнення на майно за зобов'язаннями власника;
  • визнання необґрунтованими активів та їх стягнення в дохід держави;
  • примусового відчуження земельних ділянок приватної власності, інших об'єктів нерухомого майна, що на них розміщені, з мотивів суспільної необхідності відповідно до закону.

Поняття і види права спільної власності:

Майно, що є у власності двох або більше осіб (співвласників), належить їм на праві спільної власності (спільне майно). Майно може належати особам на праві спільної часткової або на праві спільної сумісної власності. Право спільної власності виникає з підстав, не заборонених законом. Спільна власність вважається частковою, якщо договором або законом не встановлена спільна сумісна власність на майно (ст. 355 ЦК України).

Здійснення права спільної часткової власності:

Право спільної часткової власності здійснюється співвласниками за їхньою згодою. Співвласники можуть домовитися про порядок володіння та користування майном, що є їхньою спільною частковою власністю.

Кожен зі співвласників має право на надання йому у володіння та користування тієї частини спільного майна в натурі, яка відповідає його частці у праві спільної часткової власності. У разі неможливості цього він має право вимагати від інших співвласників, які володіють і користуються спільним майном, відповідної матеріальної компенсації.

Якщо договір між співвласниками про порядок володіння та користування спільним майном відповідно до їхніх часток у праві спільної часткової власності посвідчений нотаріально, він є обов'язковим і для особи, яка придбає згодом частку в праві спільної часткової власності на це майно (ст. 358 ЦК України).

Здійснення права спільної сумісної власності:

Співвласники майна, що є у спільній сумісній власності, володіють і користуються ним спільно, якщо інше не встановлено домовленістю між ними. Розпоряджання майном, що є у спільній сумісній власності, здійснюється за згодою всіх співвласників, якщо інше не встановлено законом.

У разі вчинення одним зі співвласників правочину щодо розпорядження спільним майном вважається, що він вчинений за згодою всіх співвласників, якщо інше не встановлено законом. Згода співвласників на вчинення правочину щодо розпорядження спільним майном, який підлягає нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації, має бути висловлена письмово і нотаріально посвідчена

Співвласники мають право уповноважити одного з них на вчинення правочинів щодо розпорядження спільним майном.
Правочин щодо розпорядження спільним майном, вчинений одним зі співвласників, може бути визнаний судом недійсним за позовом іншого співвласника у разі відсутності у співвласника, який вчинив правочин, необхідних повноважень (ст. 369 ЦК України).

Припинення права на частку у спільному майні:

Право особи на частку у спільному майні може бути припинене за рішенням суду на підставі позову інших співвласників, якщо:
  • частка є незначною і не може бути виділена в натурі;
  • річ є неподільною;
  • спільне володіння і користування майном є неможливим;
  • таке припинення не завдасть істотної шкоди інтересам співвласника та членам його сім'ї.
Суд постановляє рішення про припинення права особи на частку у спільному майні за умови попереднього внесення позивачем вартості цієї частки на депозитний рахунок суду (ст. 365 ЦК України).

Підстави визнання майна спільною сумісною власністю:

  • майно, набуте подружжям за час шлюбу, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором або законом (ч. 3 ст. 368 ЦК України);
  • майно, набуте в результаті спільної праці та за спільні грошові кошти членів сім'ї, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором, укладеним у письмовій формі (ч. 2 ст. 368 ЦК України).

14. Право власності на землю. Самочинне будівництво. Самовільне зайняття земельної ділянки. Припинення права власності на землю. Право власності на житло.

Право власності на земельну ділянку поширюється на поверхневий (грунтовий) шар у межах цієї ділянки, на водні об'єкти, ліси, багаторічні насадження, які на ній знаходяться, а також на простір, що є над і під поверхнею ділянки, висотою та глибиною, які необхідні для зведення житлових, виробничих та інших будівель і споруд (ч. 3 ст. 373 ЦК України).

Суб'єктами права власності на землю (земельну ділянку) є фізичні особи, юридичні особи, держава, територіальні громади (ч. 1 ст. 374 ЦК України).

Самочинне будівництво (ст. 376 ЦК України):

Житловий будинок, будівля, споруда, інше нерухоме майно вважаються самочинним будівництвом, якщо вони збудовані або будуються на земельній ділянці, що не була відведена для цієї мети, або без відповідного документа, який дає право виконувати будівельні роботи чи належно затвердженого проекту, або з істотними порушеннями будівельних норм і правил.

Право власності на самочинно збудоване нерухоме майно може бути за рішенням суду визнане за особою, яка здійснила самочинне будівництво на земельній ділянці, що не була їй відведена для цієї мети, за умови надання земельної ділянки у встановленому порядку особі під уже збудоване нерухоме майно.

На вимогу власника (користувача) земельної ділянки суд може визнати за ним право власності на нерухоме майно, яке самочинно збудоване на ній, якщо це не порушує права інших осіб.

У разі істотного відхилення від проекту, що суперечить суспільним інтересам або порушує права інших осіб, істотного порушення будівельних норм і правил суд за позовом відповідного органу державної влади або органу місцевого самоврядування може постановити рішення, яким зобов'язати особу, яка здійснила (здійснює) будівництво, провести відповідну перебудову.

Якщо проведення такої перебудови є неможливим або особа, яка здійснила (здійснює) будівництво, відмовляється від її проведення, таке нерухоме майно за рішенням суду підлягає знесенню за рахунок особи, яка здійснила (здійснює) будівництво. Особа, яка здійснила (здійснює) самочинне будівництво, зобов'язана відшкодувати витрати, пов'язані з приведенням земельної ділянки до попереднього стану.

Самовільне зайняття земельної ділянки:

Самовільне зайняття земельної ділянки — це використання земельної ділянки без законних підстав, без оформлення права власності, права користування (оренди) чи іншого передбаченого законом права, а також без відповідного рішення компетентних органів влади.

Це порушення передбачає:
  • використання землі без належно оформлених документів.
  • використання земельної ділянки з порушенням цільового призначення (наприклад, забудова сільськогосподарської землі без дозволу).
  • використання земельної ділянки, що належить іншій особі чи державі, без їхнього дозволу.

Відповідальність за самовільне зайняття земельної ділянки:
  • адміністративна - ст. 53-1 КУпАП;
  • цивільна - повернення земельної ділянки у попередній стан, відшкодування втрат у разі пошкодження земель чи незаконного використання;
  • кримінальна - ст. 197-1 КК України.

Припинення права власності на землю:

Право власності особи на земельну ділянку може бути припинене за рішенням суду у випадках, встановлених законом (ст. 378 ЦК України)

Підстави припинення права власності на земельну ділянку (ст. 140 ЗК України):
  • добровільна відмова власника від права на земельну ділянку;
  • смерть власника земельної ділянки за відсутності спадкоємця;
  • відчуження земельної ділянки за рішенням власника;
  • звернення стягнення на земельну ділянку на вимогу кредитора;
  • відчуження земельної ділянки з мотивів суспільної необхідності та для суспільних потреб;
  • конфіскація за рішенням суду;
  • примусове вилучення земельних ділянок з мотивів суспільної необхідності.

Право власності на житло:

Право власності на житло – закріплене законом право особи володіти, користуватися та розпоряджатися житловим приміщенням (будинком, квартирою, іншою житловою нерухомістю) відповідно до закону.

Суб'єкти права власності:
  • фізичні особи;
  • юридичні особи;
  • держава або територіальні громади.

Об'єкти права власності:
  • житлові будинки та квартири;
  • частини житлових будинків чи квартир (наприклад, кімнати).
  • інші приміщення, призначені для проживання.

Підстави для набуття права власності:
  • купівля-продаж: найбільш поширений спосіб.
  • дарування: житло передається від однієї особи до іншої безоплатно.
  • спадкування: за законом або за заповітом.
  • приватизація: наприклад, приватизація державного або комунального житла.
  • інші підстави: обмін, рішення суду тощо.

15. Захист права власності. Види речових прав на чуже майно. Захист речових прав на чуже майно. Встановлення та зміст сервітуту. Припинення сервітуту.

Засади захисту права власності (ст. 386 ЦК України):
  • держава забезпечує рівний захист прав усіх суб'єктів права власності.
  • власник, який має підстави передбачати можливість порушення свого права власності іншою особою, може звернутися до суду з вимогою про заборону вчинення нею дій, які можуть порушити його право, або з вимогою про вчинення певних дій для запобігання такому порушенню.
Право власника на витребування майна із чужого незаконного володіння (ст. 387 ЦК України): власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним.

Право власника на витребування майна від добросовісного набувача (ст. 388 ЦК України): якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно:
  • було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння;
  • було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння;
  • вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.
Майно не може бути витребувано від добросовісного набувача, якщо воно було продане у порядку, встановленому для виконання судових рішень.

Майно не може бути витребувано від добросовісного набувача, якщо воно було продане такому набувачеві на електронному аукціоні у порядку, встановленому для приватизації державного та комунального майна.

Види речових прав на чуже майно (ст. 396 ЦК України):

  • право володіння;
  • право користування (сервітут);
  • право користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис);
  • право забудови земельної ділянки (суперфіцій);
  • в т.ч. іпотека;

Захист речових прав на чуже майно:

Особа, яка має речове право на чуже майно, має право на захист цього права, у тому числі і від власника майна, відповідно до положень глави 29 ЦК України (захист права власності).

Встановлення та зміст сервітуту:

Встановлення сервітуту (ст. 402 ЦК України): сервітут може бути встановлений договором, законом, заповітом або рішенням суду.

Зміст сервітуту (ст. 403 ЦК України): Сервітут визначає обсяг прав щодо користування особою чужим майном. Сервітут може бути встановлений на певний строк або без визначення строку. Особа, яка користується сервітутом, зобов'язана вносити плату за користування майном, якщо інше не встановлено договором, законом, заповітом або рішенням суду. Сервітут не підлягає відчуженню.

Припинення сервітуту:

Сервітут припиняється у разі, зокрема (ст. 406 ЦК України):
  • поєднання в одній особі особи, в інтересах якої встановлений сервітут, і власника майна, обтяженого сервітутом;
  • відмови від нього особи, в інтересах якої встановлений сервітут;
  • спливу строку, на який було встановлено сервітут;
  • припинення обставини, яка була підставою для встановлення сервітуту;
  • смерті особи, на користь якої було встановлено особистий сервітут;
  • за рішенням суду на вимогу власника майна за наявності обставин, які мають істотне значення.

16. Поняття права інтелектуальної власності. Суб’єкти і об’єкти права інтелектуальної власності. Підстави виникнення права інтелектуальної власності. Захист права інтелектуальної власності.

Право інтелектуальної власності - це право особи на результат інтелектуальної, творчої діяльності або на інший об'єкт права інтелектуальної власності, визначений цим Кодексом та іншим законом. Право інтелектуальної власності становлять особисті немайнові права інтелектуальної власності та (або) майнові права інтелектуальної власності, зміст яких щодо певних об'єктів права інтелектуальної власності визначається цим Кодексом та іншим законом (ч. 1, 2 ст. 418 ЦК України).

Об'єкти права інтелектуальної власності, зокрема (ст. 420 ЦК України):

  • літературні та художні твори;
  • комп'ютерні програми;
  • компіляції даних (бази даних);
  • виконання;
  • фонограми, відеограми, програми організацій мовлення;
  • наукові відкриття;
  • винаходи, корисні моделі, промислові зразки;
  • компонування напівпровідникових виробів;
  • раціоналізаторські пропозиції;
  • сорти рослин, породи тварин;
  • комерційні (фірмові) найменування, торгівельні марки (знаки для товарів і послуг), географічні зазначення;
  • комерційні таємниці.

Суб'єкти права інтелектуальної власності:

Суб'єктами права інтелектуальної власності є: творець (творці) об'єкта права інтелектуальної власності (автор, виконавець, винахідник тощо) та інші особи, яким належать особисті немайнові та (або) майнові права інтелектуальної власності відповідно до цього Кодексу, іншого закону чи договору (ст. 421 ЦК України).

Підстави виникнення (набуття) права інтелектуальної власності:

Право інтелектуальної власності виникає (набувається) з підстав, встановлених цим Кодексом, іншим законом чи договором (ст. 422 ЦК України.

Захист права інтелектуальної власності судом (ст. 432 ЦК України):

Суд у випадках та в порядку, встановлених законом, може постановити рішення, зокрема, про:
  • застосування негайних заходів щодо запобігання порушенню права інтелектуальної власності та збереження відповідних доказів;
  • зупинення пропуску через митний кордон України товарів, імпорт чи експорт яких здійснюється з порушенням права інтелектуальної власності;
  • вилучення з цивільного обороту товарів, виготовлених або введених у цивільний оборот з порушенням права інтелектуальної власності, та знищення таких товарів за рахунок особи, яка вчинила порушення;
  • вилучення з цивільного обороту матеріалів та знарядь, які використовувалися переважно для виготовлення товарів з порушенням права інтелектуальної власності, або вилучення та знищення таких матеріалів та знарядь за рахунок особи, яка вчинила порушення;
  • застосування компенсації замість відшкодування збитків за неправомірне використання об'єкта права інтелектуальної власності. Розмір компенсації визначається відповідно до закону з урахуванням вини особи та інших обставин, що мають істотне значення;
  • опублікування за заявою позивача в засобах масової інформації або доведення до загального відома іншим визначеним судом шляхом відомостей про порушення права інтелектуальної власності та зміст судового рішення щодо такого порушення за рахунок особи, яка вчинила правопорушення.

17. Поняття зобов’язання, підстави його виникнення. Сторони у зобов’язанні. Заміна сторони у зобов’язанні. Загальні умови виконання зобов’язання. Підстави припинення зобов’язання.

Зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від вчинення певної дії (негативне зобов’язання), а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку (ст. 509 ЦК України).

Підстави виникнення зобов’язань (ст. 11 ЦК України): цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є:
  • договори та інші правочини;
  • створення літературних, художніх творів, винаходів та інших результатів інтелектуальної, творчої діяльності;
  • завдання майнової (матеріальної) та моральної шкоди іншій особі;
  • інші юридичні факти.
  • цивільні права та обов'язки можуть виникати безпосередньо з актів цивільного законодавства.

У випадках, встановлених актами цивільного законодавства, цивільні права та обов'язки виникають безпосередньо з актів органів державної влади, органів влади Автономної Республіки Крим або органів місцевого самоврядування.

У випадках, встановлених актами цивільного законодавства, цивільні права та обов'язки можуть виникати з рішення суду.

У випадках, встановлених актами цивільного законодавства або договором, підставою виникнення цивільних прав та обов'язків може бути настання або ненастання певної події.

Сторони у зобов’язанні:

Сторонами у зобов'язанні є боржник і кредитор. У зобов'язанні на стороні боржника або кредитора можуть бути одна або одночасно кілька осіб. Якщо кожна із сторін у зобов'язанні має одночасно і права, і обов'язки, вона вважається боржником у тому, що вона зобов'язана вчинити на користь другої сторони, і одночасно кредитором у тому, що вона має право вимагати від неї (ст. 510 ЦК України).

Зобов'язання не створює обов'язку для третьої особи. У випадках, встановлених договором, зобов'язання може породжувати для третьої особи права щодо боржника та (або) кредитора (ст. 511 ЦК України).

Заміна сторони у зобов’язанні:

Кредитор у зобов'язанні може бути замінений іншою особою внаслідок (ст. 512 ЦК України):
  • передання ним своїх прав іншій особі за правочином (відступлення права вимоги);
  • правонаступництва;
  • виконання обов'язку боржника поручителем або заставодавцем (майновим поручителем);
  • виконання обов'язку боржника третьою особою.
Заміна кредитора не допускається у зобов'язаннях, нерозривно пов'язаних з особою кредитора, зокрема у зобов'язаннях про відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю (ст. 515 ЦК України).

Заміна боржника у зобов'язанні (ст. 520 ЦК України): боржник у зобов'язанні може бути замінений іншою особою (переведення боргу) лише за згодою кредитора, якщо інше не передбачено законом.

Загальні умови виконання зобов'язання:

Зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться (ст. 526 ЦК України).

Боржник зобов'язаний виконати свій обов'язок, а кредитор - прийняти виконання особисто, якщо інше не встановлено договором або законом, не випливає із суті зобов'язання чи звичаїв ділового обороту. Кожна із сторін у зобов'язанні має право вимагати доказів того, що обов'язок виконується належним боржником або виконання приймається належним кредитором чи уповноваженою на це особою, і несе ризик наслідків непред'явлення такої вимоги (ст. 527 ЦК України).

Кредитор має право не приймати від боржника виконання його обов'язку частинами, якщо інше не встановлено договором, актами цивільного законодавства або не випливає із суті зобов'язання чи звичаїв ділового обороту (ст. 529 ЦК України).

Якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін). Зобов'язання, строк (термін) виконання якого визначений вказівкою на подію, яка неминуче має настати, підлягає виконанню з настанням цієї події. Якщо строк (термін) виконання боржником обов'язку не встановлений або визначений моментом пред'явлення вимоги, кредитор має право вимагати його виконання у будь-який час. Боржник повинен виконати такий обов'язок у семиденний строк від дня пред'явлення вимоги, якщо обов'язок негайного виконання не випливає із договору або актів цивільного законодавства (ст. 530 ЦК України).

Підстави припинення зобов’язання:

Зобов'язання припиняється частково або у повному обсязі на підставах, встановлених договором або законом. Зобов'язання припиняється виконанням, проведеним належним чином (ст. 599 ЦК України).

Припинення зобов'язання переданням відступного (ст. 600 ЦК України): зобов'язання припиняється за згодою сторін внаслідок передання боржником кредиторові відступного (грошей, іншого майна тощо). Розмір, строки й порядок передання відступного встановлюються сторонами.

Припинення зобов'язання зарахуванням (ст. 601 ЦК України): зобов'язання припиняється зарахуванням зустрічних однорідних вимог, строк виконання яких настав, а також вимог, строк виконання яких не встановлений або визначений моментом пред'явлення вимоги. Зарахування зустрічних вимог може здійснюватися за заявою однієї із сторін.

Припинення зобов'язання за домовленістю сторін (ст. 604 ЦК України): зобов'язання припиняється за домовленістю сторін. Зобов'язання припиняється за домовленістю сторін про заміну первісного зобов'язання новим зобов'язанням між тими ж сторонами (новація).

Припинення зобов'язання прощенням боргу (ст. 605 ЦК України): зобов'язання припиняється внаслідок звільнення (прощення боргу) кредитором боржника від його обов'язків, якщо це не порушує прав третіх осіб щодо майна кредитора.

Припинення зобов'язання поєднанням боржника і кредитора в одній особі (ст. 606 ЦК України): припинення зобов'язання поєднанням боржника і кредитора в одній особі.

Припинення зобов'язання смертю фізичної особи (ст. 608 ЦК України): зобов'язання припиняється смертю боржника, якщо воно є нерозривно пов'язаним з його особою і у зв'язку з цим не може бути виконане іншою особою. Зобов'язання припиняється смертю кредитора, якщо воно є нерозривно пов'язаним з особою кредитора.

Припинення зобов'язання ліквідацією юридичної особи (ст. 609 ЦК України): зобов'язання припиняється ліквідацією юридичної особи (боржника або кредитора), крім випадків, коли законом або іншими нормативно-правовими актами виконання зобов'язання ліквідованої юридичної особи покладається на іншу юридичну особу, зокрема за зобов'язаннями про відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю.

18. Заміна боржника і кредитора у зобов’язанні. Загальні умови виконання зобов’язань. Правові наслідки порушення зобов’язань. Підстави припинення зобов’язань.

Питання аналогічне попередньому. Це не помилка, оскільки усі питання взяті з програми, затвердженої рішенням Ради адвокатів України від 21 вересня 2019 року № 113.

19. Поняття та види договору. Свобода договору. Зміст договору. Істотні умови договору. Порядок розірвання або зміни договору. Правові наслідки розірвання або зміни договору.

Договір – це домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов’язків (ст. 626 ЦК України).

Види договорів (ст. ст. 626-635 ЦК України):
  • односторонні та двосторонні: в односторонньому договорі обов’язки має тільки одна сторона, у двосторонньому – обидві.
  • оплатні та безоплатні;
  • реальні (набувають чинності з моменту передачі речі) та консенсуальні (набувають чинності з моменту досягнення домовленості);
  • публічні договори: укладаються з необмеженим колом осіб (наприклад, договір купівлі-продажу товарів у магазині);
  • договори приєднання: умови договору визначаються однією стороною, а інша сторона лише приєднується до них (наприклад, договори з банками чи операторами зв’язку);
  • змішані договори: містять елементи кількох видів договорів (наприклад, купівля-продаж із зобов’язанням монтажу).

Свобода договору:

Сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості. У договорах за участю фізичної особи - споживача враховуються вимоги законодавства про захист прав споживачів (ст. 627 ЦК України).

Зміст договору:

Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства. Сторони мають право укласти договір, в якому містяться елементи різних договорів (змішаний договір). До відносин сторін у змішаному договорі застосовуються у відповідних частинах положення актів цивільного законодавства про договори, елементи яких містяться у змішаному договорі, якщо інше не встановлено договором або не випливає із суті змішаного договору (ст. 628 ЦК України).

Істотні умови договору:

Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди (ч. 1 ст. 638 ЦК України).

Порядок розірвання або зміни договору:

  • зміна або розірвання договору за згодою сторін: договір може бути змінений або розірваний за домовленістю сторін, якщо інше не встановлено законом чи договором (ст. 651 ЦК України);
  • зміна або розірвання договору в односторонньому порядку: допускається, якщо це прямо передбачено договором або законом (ст. 525, 651 ЦКУ);
  • зміна або розірвання договору через суд: договір може бути змінений або розірваний за рішенням суду у разі істотного порушення договору однією зі сторін або у разі істотної зміни обставин (ст. 652 ЦК України).

Правові наслідки розірвання або зміни договору:

Стаття 653 ЦК України:
  • у разі розірвання договору зобов’язання сторін припиняються, але сторони не звільняються від відповідальності за порушення, яке виникло до моменту розірвання.
  • у разі зміни договору права та обов’язки сторін змінюються відповідно до нових умов.
Відшкодування збитків: якщо розірвання чи зміна договору завдали збитків одній із сторін, потерпіла сторона має право вимагати їх відшкодування (ст. 22, 653 ЦК України).

20. Загальні підстави відповідальності за завдану майнову шкоду. Підстави відповідальності за завдану моральну шкоду. Способи відшкодування майнової шкоди. Відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров’я або смертю. Відшкодування шкоди, завданої джерелом підвищеної небезпеки. Правові позиції Верховного суду, що стосуються питань відшкодування шкоди.

Майнова шкода, завдана неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю особистим немайновим правам фізичної або юридичної особи, а також шкода, завдана майну фізичної або юридичної особи, відшкодовується в повному обсязі особою, яка її завдала. Особа, яка завдала шкоди, звільняється від її відшкодування, якщо вона доведе, що шкоди завдано не з її вини (ст. 1166 ЦК України).

Підстави відповідальності за завдану моральну шкоду:

Моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини, крім випадків, встановлених ч. 2 ст. 1167 ЦК України.

Моральна шкода відшкодовується незалежно від вини органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим, органу місцевого самоврядування, фізичної або юридичної особи, яка її завдала:
  • якщо шкоди завдано каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю фізичної особи внаслідок дії джерела підвищеної небезпеки;
  • якщо шкоди завдано фізичній особі внаслідок її незаконного засудження, незаконного притягнення до кримінальної відповідальності, незаконного застосування запобіжного заходу, незаконного затримання, незаконного накладення адміністративного стягнення у вигляді арешту або виправних робіт;
  • в інших випадках, встановлених законом.

Способи відшкодування майнової шкоди:

  • грошова компенсація — основний спосіб відшкодування, передбачає виплату грошей, що відповідають розміру шкоди;
  • натуральна реституція — відновлення попереднього стану (наприклад, ремонт пошкодженого майна або повернення аналогічного майна);
  • комбінований спосіб — поєднання грошової компенсації та відновлення стану.

Відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров’я або смертю:

Фізична або юридична особа, яка завдала шкоди каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я фізичній особі, зобов'язана відшкодувати потерпілому заробіток (дохід), втрачений ним внаслідок втрати чи зменшення професійної або загальної працездатності, а також відшкодувати додаткові витрати, викликані необхідністю посиленого харчування, санаторно-курортного лікування, придбання ліків, протезування, стороннього догляду тощо (ч. 1 ст. 1195 ЦК України).

У разі смерті потерпілого право на відшкодування шкоди мають непрацездатні особи, які були на його утриманні або мали на день його смерті право на одержання від нього утримання, а також дитина потерпілого, народжена після його смерті (ч. 1 ст. 1200 ЦК України).

Відшкодування шкоди, завданої джерелом підвищеної небезпеки:

Джерелом підвищеної небезпеки є діяльність, пов'язана з використанням, зберіганням або утриманням транспортних засобів, механізмів та обладнання, використанням, зберіганням хімічних, радіоактивних, вибухо- і вогненебезпечних та інших речовин, утриманням диких звірів, службових собак та собак бійцівських порід тощо, що створює підвищену небезпеку для особи, яка цю діяльність здійснює, та інших осіб.

Шкода, завдана джерелом підвищеної небезпеки, відшкодовується особою, яка на відповідній правовій підставі (право власності, інше речове право, договір підряду, оренди тощо) володіє транспортним засобом, механізмом, іншим об'єктом, використання, зберігання або утримання якого створює підвищену небезпеку (ч. ч. 1, 2 ст. 1187 ЦК України).

Правові позиції Верховного суду, що стосуються питань відшкодування шкоди:

Відповідно до постанови Верховного Суду України від 1 серпня 2024 року у справі № 950/2479/22 (провадження № 61-11260св23), власник транспортного засобу може нести відповідальність за шкоду, завдану внаслідок ДТП, навіть якщо автомобілем керувала інша особа. У цій справі чоловік передав керування своїм автомобілем іншій особі, яка спричинила ДТП, що призвела до загибелі пасажирів, включно з власником транспортного засобу. Суд встановив, що відповідальність власника може наставати, якщо не доведено, що передача керування відбулася на законних підставах або що власник вжив усіх необхідних заходів для запобігання використанню транспортного засобу іншою особою.

Тлумачення статті 23 ЦК України свідчить, що вона є нормою, яка має поширюватися на будь-які цивільно-правові відносини, в яких тій чи іншій особі було завдано моральної шкоди. Це, зокрема, підтверджується тим, що законодавець вживає формулювання «особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав». Тобто можливість стягнення компенсації моральної шкоди ставиться в залежність не від того, що це передбачено нормою закону або положеннями договору, а від порушення цивільного права особи (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 16 червня 2022 року у справі № 569/20510/19 (провадження № 61-13787св20).

21. Поняття спадкування. Види спадкування. Склад спадщини. Спадкування за заповітом. Тлумачення заповіту. Виконання заповіту. Недійсність заповіту. Спадковий договір. Правові позиції Верховного суду у справах про спадкування.

Спадкуванням є перехід прав та обов'язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців). Спадкування здійснюється за заповітом або за законом. До складу спадщини входять усі права та обов'язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті (ст. 1216 -1218 ЦК України).

Спадкування за заповітом:

Заповітом є особисте розпорядження фізичної особи на випадок своєї смерті (ст. 1233 ЦК України).

Право на заповіт (ст. 1234 ЦК України):
  • право на заповіт має фізична особа з повною цивільною дієздатністю;
  • право на заповіт здійснюється особисто. Вчинення заповіту через представника не допускається.

Право заповідача на призначення спадкоємців (ст. 1235 ЦК України):
  • заповідач може призначити своїми спадкоємцями одну або кілька фізичних осіб, незалежно від наявності у нього з цими особами сімейних, родинних відносин, а також інших учасників цивільних відносин;
  • заповідач може без зазначення причин позбавити права на спадкування будь-яку особу з числа спадкоємців за законом. У цьому разі ця особа не може одержати право на спадкування;
  • заповідач не може позбавити права на спадкування осіб, які мають право на обов'язкову частку у спадщині. Чинність заповіту щодо осіб, які мають право на обов'язкову частку у спадщині, встановлюється на час відкриття спадщини;
  • у разі смерті особи, яка була позбавлена права на спадкування, до смерті заповідача, позбавлення її права на спадкування втрачає чинність. Діти (внуки) цієї особи мають право на спадкування на загальних підставах.

Тлумачення заповіту:

Тлумачення заповіту може бути здійснене після відкриття спадщини самими спадкоємцями. У разі спору між спадкоємцями тлумачення заповіту здійснюється судом за правилами тлумачення змісту правочину (ст. 1256 ЦК України).

Тлумачення змісту правочину (ст. 213 ЦК України):
  • зміст правочину може бути витлумачений стороною (сторонами).
  • на вимогу однієї або обох сторін суд може постановити рішення про тлумачення змісту правочину.
  • при тлумаченні змісту правочину беруться до уваги однакове для всього змісту правочину значення слів і понять, а також загальноприйняте у відповідній сфері відносин значення термінів.
  • якщо буквальне значення слів і понять, а також загальноприйняте у відповідній сфері відносин значення термінів не дає змоги з'ясувати зміст окремих частин правочину, їхній зміст встановлюється порівнянням відповідної частини правочину зі змістом інших його частин, усім його змістом, намірами сторін.

Виконання заповіту:

Право заповідача на призначення виконавця заповіту (ст. 1285 ЦК України):
  • заповідач може доручити виконання заповіту фізичній особі з повною цивільною дієздатністю або юридичній особі (виконавцеві заповіту);
  • якщо заповіт складено на користь кількох осіб, виконання заповіту може бути доручено будь-кому з них;
  • якщо заповіт складено на користь однієї особи, виконання заповіту може бути покладено на особу, яка не є спадкоємцем за заповітом;

Згода особи на призначення її виконавцем заповіту (ст. 1289 ЦК України):
  • особа може бути призначена виконавцем заповіту лише за її згодою;
  • згода особи бути виконавцем заповіту може бути виражена на тексті самого заповіту або додана до нього;
  • особа може подати до нотаріуса за місцем відкриття спадщини заяву про згоду бути виконавцем заповіту після відкриття спадщини.

Недійсність заповіту:

Заповіт, складений особою, яка не мала на це права, а також заповіт, складений з порушенням вимог щодо його форми та посвідчення, є нікчемним. За позовом заінтересованої особи суд визнає заповіт недійсним, якщо буде встановлено, що волевиявлення заповідача не було вільним і не відповідало його волі. Недійсність окремого розпорядження, що міститься у заповіті, не має наслідком недійсності іншої його частини. У разі недійсності заповіту спадкоємець, який за цим заповітом був позбавлений права на спадкування, одержує право на спадкування за законом на загальних підставах (ст. 1257 ЦК України).

Спадковий договір:

За спадковим договором одна сторона (набувач) зобов'язується виконувати розпорядження другої сторони (відчужувача) і в разі його смерті набуває право власності на майно відчужувача (ст. 1302 ЦК України).

Сторони у спадковому договорі: відчужувач та набувач. Відчужувачем у спадковому договорі може бути подружжя, один із подружжя або інша особа. Набувачем у спадковому договорі може бути фізична або юридична особа (ст. 1303 ЦК України).

Спадковий договір укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню, а також державній реєстрації у Спадковому реєстрі в порядку, затвердженому Кабінетом Міністрів України (ст. 1304 ЦК України).

Правові позиції Верховного суду у справах про спадкування:

  • справа № 753/123/21, постанова від 15 червня 2024 року: Верховний Суд наголосив, що заповіт має силу лише щодо майна, яке належало спадкодавцю на момент складання заповіту. Суди повинні ретельно перевіряти дійсність заповіту з огляду на нотаріальне посвідчення;
  • справа № 752/19345/20, постанова від 3 квітня 2024 року: Суд роз’яснив, що у випадку відсутності нотаріального посвідчення заповіт є нікчемним;
  • справа № 761/12798/21, постанова від 10 серпня 2024 року: Верховний Суд розглянув спір щодо обов’язкових часток у спадщині. Він зазначив, що права обов’язкових спадкоємців повинні бути враховані, навіть якщо вони не вказані в заповіті;
  • справа № 208/12438/22, постанова від 20 вересня 2024 року: Суд наголосив, що спадкодавець може включати до складу спадщини майно, яке на момент його смерті ще не належить йому, якщо є законні підстави для його набуття.

22. Спадкування за законом. Черговість спадкування за законом. Прийняття спадщини. Строки для прийняття спадщини. Відновлення строків для прийняття спадщини. Право на відмову від прийняття спадщини. Охорона спадкового майна. Оформлення права на спадщину. Визнання права на спадщину в судовому порядку.

Спадкоємці за законом одержують право на спадкування почергово. Кожна наступна черга спадкоємців за законом одержує право на спадкування у разі відсутності спадкоємців попередньої черги, усунення їх від права на спадкування, неприйняття ними спадщини або відмови від її прийняття, крім випадків, встановлених статтею 1259 ЦК України.

Черговість одержання спадкоємцями за законом права на спадкування може бути змінена нотаріально посвідченим договором заінтересованих спадкоємців, укладеним після відкриття спадщини. Цей договір не може порушити прав спадкоємця, який не бере у ньому участі, а також спадкоємця, який має право на обов'язкову частку у спадщині. Фізична особа, яка є спадкоємцем за законом наступних черг, може за рішенням суду одержати право на спадкування разом із спадкоємцями тієї черги, яка має право на спадкування, за умови, що вона протягом тривалого часу опікувалася, матеріально забезпечувала, надавала іншу допомогу спадкодавцеві, який через похилий вік, тяжку хворобу або каліцтво був у безпорадному стані (ст. 1259 ЦК України).

Черговість спадкування за законом:

  • перша черга - діти спадкодавця, у тому числі зачаті за життя спадкодавця та народжені після його смерті, той з подружжя, який його пережив, та батьки;
  • друга черга - рідні брати та сестри спадкодавця, його баба та дід як з боку батька, так і з боку матері;
  • третя черга - рідні дядько та тітка спадкодавця;
  • четверта черга - особи, які проживали зі спадкодавцем однією сім'єю не менш як п'ять років до часу відкриття спадщини;
  • п'ята черга - інші родичі спадкодавця до шостого ступеня споріднення включно, причому родичі ближчого ступеня споріднення усувають від права спадкування родичів подальшого ступеня споріднення. У п'яту чергу право на спадкування за законом також одержують утриманці спадкодавця, які не були членами його сім'ї.

Прийняття спадщини (ст. 1268 ЦК України):

  • спадкоємець за заповітом чи за законом має право прийняти спадщину або не прийняти її;
  • не допускається прийняття спадщини з умовою чи із застереженням;
  • спадкоємець, який постійно проживав разом із спадкодавцем на час відкриття спадщини, вважається таким, що прийняв спадщину, якщо протягом строку, встановленого статтею 1270 цього Кодексу, він не заявив про відмову від неї;
  • малолітня, неповнолітня, недієздатна особа, а також особа, цивільна дієздатність якої обмежена, вважаються такими, що прийняли спадщину, крім випадків, встановлених частинами другою - четвертою статті 1273 ЦК України;
  • незалежно від часу прийняття спадщини вона належить спадкоємцеві з часу відкриття спадщини.

Строки для прийняття спадщини:

Для прийняття спадщини встановлюється строк у шість місяців, який починається з часу відкриття спадщини. Якщо виникнення у особи права на спадкування залежить від неприйняття спадщини або відмови від її прийняття іншими спадкоємцями, строк для прийняття нею спадщини встановлюється у три місяці з моменту неприйняття іншими спадкоємцями спадщини або відмови від її прийняття (ст. 1270 ЦК України).

Відновлення строків для прийняття спадщини:

За позовом спадкоємця, який пропустив строк для прийняття спадщини з поважної причини, суд може визначити йому додатковий строк, достатній для подання ним заяви про прийняття спадщини (ч. 3 ст. 1272 ЦК України).

Право на відмову від прийняття спадщини:

Спадкоємець за заповітом або за законом може відмовитися від прийняття спадщини протягом строку, встановленого статтею 1270 ЦК України. Заява про відмову від прийняття спадщини подається нотаріусу або в сільських населених пунктах - уповноваженій на це посадовій особі відповідного органу місцевого самоврядування за місцем відкриття спадщини. Відмова від прийняття спадщини є безумовною і беззастережною. Відмова від прийняття спадщини може бути відкликана протягом строку, встановленого для її прийняття (ст. 1273 ЦК України).

Охорона спадкового майна:

Охорона спадкового майна здійснюється в інтересах спадкоємців, відказоодержувачів та кредиторів спадкодавця з метою збереження його до прийняття спадщини спадкоємцями або набрання законної сили рішенням суду про визнання спадщини відумерлою (ч. 1 ст. 1283 ЦК України).

Оформлення права на спадщину:

Спадкоємець, який прийняв спадщину, може одержати свідоцтво про право на спадщину. Якщо спадщину прийняло кілька спадкоємців, свідоцтво про право на спадщину видається кожному з них із визначенням імені та часток у спадщині інших спадкоємців. Відсутність свідоцтва про право на спадщину не позбавляє спадкоємця права на спадщину (ст. 1296 ЦК України).

Визнання права на спадщину в судовому порядку:

Визнання права на спадщину в судовому порядку — це процедура, коли спадкоємець звертається до суду для захисту своїх спадкових прав через наявність спору, юридичних перешкод чи інших причин, що унеможливлюють оформлення спадщини у нотаріуса.

Верховний Суд підкреслив, що визнання права власності на спадкове майно в судовому порядку є винятковим способом захисту, який застосовується лише за наявності перешкод для оформлення спадщини у нотаріальному порядку (Постанова Верховного Суду у справі № 227/3750/19 від 22 вересня 2021).
Переглянути джерела
Повернутися на головну

Допоможіть зробити проєкт кращим

Якщо ви помітили помилку чи неточність, повідомте нам через форму нижче. Разом ми зробимо цей проєкт кращим!
Микита Чубенко, організатор проєкту