Якщо цей проєкт допомагає вам у підготовці до іспиту і ви бажаєте підтримати його розвиток, ви можете зробити внесок на будь-яку суму.

Кваліфікаційний іспит адвоката
→
Розділ XV

Законодавство про довкілля (земельне, водне, про надра тощо).

Ласкаво просимо до п'ятнадцятого розділу, присвяченого законодавству про довкілля (земельне, водне, про надра тощо). Матеріал підготовлений на основі програми, затвердженої рішенням Ради адвокатів України від 21 вересня 2019 року № 113, що гарантує відповідність викладених питань актуальним вимогам на 2025 рік.

1. Суб'єкти права власності на землю, їхні права, обов'язки. Захист права власності на землю.

Суб’єктами права власності на землю є (ст. 80 ЗК України):

громадяни та юридичні особи — на землі приватної власності;
територіальні громади, які реалізують це право безпосередньо або через органи місцевого самоврядування, — на землі комунальної власності;
держава, яка реалізує це право через відповідні органи державної влади, — на землі державної власності.

Власники земельних ділянок мають право (ст. 90 ЗК України):

продавати або іншим шляхом відчужувати земельну ділянку;
самостійно господарювати на землі;
власності на посіви і насадження сільськогосподарських та інших культур, на вироблену продукцію;
використовувати у встановленому порядку для власних потреб наявні на земельній ділянці загальнопоширені корисні копалини, торф, лісові насадження, водні об'єкти, а також інші корисні властивості землі;
на відшкодування збитків у випадках, передбачених законом;
споруджувати жилі будинки, виробничі та інші будівлі і споруди.

Власники земельних ділянок зобов'язані (ст. 91 ЗК України):

забезпечувати використання їх за цільовим призначенням;
додержуватися вимог законодавства про охорону довкілля;
своєчасно сплачувати земельний податок;
не порушувати прав власників суміжних земельних ділянок та землекористувачів;
підвищувати родючість ґрунтів та зберігати інші корисні властивості землі;
дотримуватися правил добросусідства;
зберігати геодезичні знаки, протиерозійні споруди;
за свій рахунок привести земельну ділянку у попередній стан у разі незаконної зміни її рельєфу, за винятком здійснення такої зміни не власником земельної ділянки, коли приведення у попередній стан здійснюється за рахунок особи, яка незаконно змінила рельєф.

2. Право і види власності на землю. Спільна сумісна власність на землю. Порядок і умови отримання землі у приватну власність.

Право власності на землю: право володіти, користуватися та розпоряджатися землею. Види права власності на землю: державна власність; комунальна власність; приватна, спільна сумісна, спільна часткова.

Спільна сумісна власність за землю (має місце, коли земля є у власності двох або більше осіб (співвласників)):

подружжя;
членів фермерського господарства, якщо інше не передбачено угодою між ними;
співвласників житлового та багатоквартирного будинку.

Порядок і умови отримання землі у приватну власність:

правочини (відчуження здійснюється з дотриманням переважного права на її придбання);
спадкування (якщо земельні ділянки СГ, прийняті у спадщину іноземцями, особами без громадянства, а також юридичними особами, які відповідно до ЗК не можуть набувати їх у власність, підлягають відчуженню протягом одного року);
приватизація (громадяни України набувають права власності на земельні ділянки на підставі: безоплатної передачі із земель державної і комунальної власності та приватизації земельних ділянок, що були раніше надані їм у користування);
паювання (громадяни України набувають права власності ЗД шляхом виділення в натурі належно їм ЗД);
набувальна давність (якщо громадянин України 15 років добросовісно, відкрито і безперервно користується ЗД, може звернутися до ОМС з клопотанням про передачу такої земельної ділянки у їхню власність)
у разі набуття права власності на об’єкт нерухомого майна, об’єкт незавершеного будівництва, що розміщені на ній.

3. Право земельного сервітуту. Право користування чужою земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб або для забудови.

Право земельного сервітуту - це право власника або землекористувача земельної ділянки чи іншої заінтересованої особи на обмежене платне або безоплатне користування чужою земельною ділянкою (ділянками). Сервітут встановлюється договором, законом або рішенням суду і підлягає реєстрації в державному реєстрі речових прав на нерухоме майно. Сервітути бувають постійні та строкові.

Види земельних сервітутів:

право проходу та проїзду на велосипеді;
право проїзду на ТЗ по наявному шляху;
право прогону худоби по наявному шляху;
право на розміщення малої архітектурної форми;
право відводу води зі своєї ЗД на сусідню або через сусідню ЗД;
право на будівництво та проходження кабельних мереж, трубопроводів.

Право користування чужою земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб або для забудови:

Право користування чужою земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис) і право користування чужою земельною ділянкою для забудови (суперфіцій) виникають на підставі договору між власником земельної ділянки та особою, яка виявила бажання користуватися цією земельною ділянкою для таких потреб, відповідно до ЦК України.

Строк користування земельною ділянкою державної, комунальної та приватної власності для сільськогосподарських потреб (емфітевзис), а також строк користування земельною ділянкою державної чи комунальної власності для забудови (суперфіцій) не може перевищувати 50 років.

Право користування чужою земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис) та право користування чужою земельною ділянкою для забудови (суперфіцій) припиняються в разі:

відчуження земельної ділянки приватної власності для суспільних потреб чи з мотивів суспільної необхідності;
поєднання в одній особі власника та землекористувача;
спливу строку дії суперфіцію, емфітевзису;
за згодою сторін.

Основна відмінність емфітевзису та суперфіцію від оренди – те, що їх можна передати в заставу, у спадщину, продати (не поширюється на землі державної/комунальної власності). Плата за користування землею при суперфіції не залежить від нормативної оцінки землі (як в оренді). При емфітевзисі оплата за користування може бути здійснена за весь строк користування (до 50 років) одним платежем.

4. Органи, які розглядають земельні спори. Строки і порядок їх вирішення. Правові позиції Верховного Суду щодо застосування земельного законодавства при розгляді справ.

Земельні спори вирішуються:

судами – за встановленими правилами підсудності;
органами місцевого самоврядування – на підставі заяви однієї із сторін у тижневий строк з дня подання заяви, за участю зацікавлених сторін, які повинні бути завчасно повідомлені про час і місце розгляду спору. Рішення передається сторонам у триденний строк з дня його прийняття.

Правові позиції Верховного Суду щодо застосування земельного законодавства при розгляді справ:

Правовідносини, пов’язані з прийняттям та реалізацією рішення про надання дозволу на розробку проекту землеустрою не підпадають під визначення приватноправових, оскільки не породжують особистих майнових прав та зобов’язань осіб. (Постанова ВП ВС від 17.10.2018 у справі № 380/624/16-ц)

Фактичний користувач земельної ділянки, який без достатньої правової підстави за рахунок власника цієї ділянки зберіг у себе кошти, які мав заплатити за користування нею, зобов`язаний повернути ці кошти власнику земельної ділянки на підставі ч. 1 ст. 1212 ЦК України (наведену правову позицію викладено у постановах Великої Палати Верховного Суду від 23.05.2018 у справі № 629/4628/16-ц, від 20.11.2018 у справі № 922/3412/17).

5. Плата за землю. Земельний податок. Застава земельних ділянок і земельні торги. Спори з цих питань і порядок їх вирішення.

Використання землі в Україні є платним. Об’єктом плати за землю є земельна ділянка. Плата за землю справляється відповідно до закону (ст. 206 ЗК).

Земельний податок — обов’язковий платіж, що справляється з власників земельних ділянок та земельних часток (паїв), а також постійних землекористувачів.
Базовим податковим (звітним) періодом для плати за землю є календарний рік.
Підставою для нарахування земельного податку зокрема, є: дані державного земельного кадастру, державного реєстру речових прав на нерухоме майно, дані держактів на землю, сертифікатів на земельні паї.

Орендна плата: підставою для нарахування орендної плати за земельну ділянку є договір оренди такої земельної ділянки. Розмір орендної плати встановлюється у договорі оренди, але річна сума платежу не може бути меншою за розмір земельного податку встановлений законом.

Застава земельних ділянок:

У заставу можуть передаватися земельні ділянки державної, комунальної та приватної власності, якщо інше не встановлено законом, а також права на них — право оренди земельної ділянки, право користування чужою земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис), право користування чужою земельною ділянкою для забудови (суперфіцій), якщо інше не передбачено законом (ст. 133 ЗК).
Земельна ділянка, що перебуває у спільній власності (або право спільної оренди земельної ділянки), може бути передана (передано) у заставу за згодою всіх співвласників (співорендарів).

Передача в заставу частини земельної ділянки (або права на частину земельної ділянки) здійснюється після виділення її в натурі (на місцевості) відповідно до документації із землеустрою.

Заставодержателем земельних ділянок сільськогосподарського призначення можуть бути лише банки.

Дія Закону України «Про іпотеку» не поширюється на земельні ділянки, які перебувають у державній чи комунальній власності і не підлягають приватизації (ст. 15 Закону України «Про оренду землі»).

Земельні торги:

Земельні торги проводяться у формі електронного аукціону в режимі реального часу в мережі Інтернет, за результатами проведення якого укладається договір купівлі-продажу, оренди, суборенди, суперфіцію, емфітевзису земельної ділянки з переможцем земельних торгів, який запропонував найвищу ціну за земельну ділянку, що продається, або найвищу ціну за придбання прав емфітевзису, суперфіцію, або найвищий розмір орендної (суборендної) плати, зафіксовані під час проведення земельних торгів (ч. 2 ст. 135 ЗК України).

Порядок проведення земельних торгів, визначений цим Кодексом, є обов’язковим у разі, якщо на земельних торгах здійснюються, зокрема (ч. 1 ст. 135 ЗК України):

продаж земельних ділянок державної та комунальної власності, передача їх у користування за рішенням Верховної Ради Автономної Республіки Крим, Ради міністрів Автономної Республіки Крим, відповідних органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування;
продаж земельних ділянок сільськогосподарського призначення всіх форм власності;
продаж земельних ділянок, прав емфітевзису, суперфіцію на них державним виконавцем, приватним виконавцем під час виконання рішень, що підлягають примусовому виконанню в порядку, встановленому Законом України "Про виконавче провадження";
передача в суборенду земельних ділянок сільськогосподарського призначення державної власності акціонерним товариством, товариством з обмеженою відповідальністю, 100 відсотків акцій (часток) у статутному капіталі якого належать державі, яке утворилося шляхом перетворення державного підприємства, у постійному користуванні якого перебували такі земельні ділянки.

Спори з цих питань і порядок їх вирішення:

Орендар стверджувала, що суди безпідставно скасували рішення ради ненормативного характеру (правозастосовний акт), яке
вичерпало дію внаслідок виконання. ВП ВС із цим доводом погодилася та вважала помилковим задоволення вимог як про визнання незаконними та скасування рішення ради у відповідній частині, так і про визнання недійсним протоколу проведення земельних торгів з продажу права оренди спірної земельної ділянки. Суди правильно встановили незаконність зазначеного рішення та продажу права оренди на земельних торгах (пункт 9.65 Постанова ВП ВС, 28.09.22, справа №483/448/20.

Реалізація майна, зокрема майнових прав, на прилюдних торгах полягає у продажу цього майна, тобто у забезпеченні переходу
права власності на нього до покупця — переможця прилюдних торгів. Тому, враховуючи передбачені законодавством щодо прилюдних торгів особливості, проведення таких торгів є правочином (див., зокрема постанови ВП ВС від 02.11.21 у справі №925/1351/19 (пункти 6.17-6.18), від 06.07.22 у справі № 914/2618/16 (пункт 32), від 07.07.20 у справі №438/610/14-ц (пункти 38-39)) (пункт 9.66).

6. Приватизація землі. Спори з цих питань і порядок їх вирішення.

Відповідно до ст. 116 ЗК, громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених ЗК.
Громадяни України мають право на безоплатну передачу їм земельних ділянок із земель державної або комунальної власності в таких розмірах:

для ведення особистого селянського господарства - не більше 2,0 гектара;
для ведення садівництва - не більше 0,12 гектара;
для будівництва і обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка) у селах - не більше 0,25 гектара, в селищах - не більше 0,15 гектара, в містах - не більше 0,10 гектара;
для індивідуального дачного будівництва - не більше 0,10 гектара;
для будівництва індивідуальних гаражів - не більше 0,01 гектара.

Процедура:

подання клопотання про дозвіл на розробку документації із землеустрою до ОМС;
прийняття рішення про надання дозволу ОМС (до 30 днів);
розробка документації із землеустрою;
подання до місцевої ради або районної державної адміністрації розробленої документації із землеустрою.
прийняття рішення про затвердження документації із землеустрою та передачу земельної ділянки у власність (до 2 тижнів).

Спори з цих питань і порядок їх вирішення:

Якщо суд дійде висновку, що обраний позивачем спосіб захисту не передбачений законом або договором та/або є неефективним для захисту порушеного права позивача, у цих правовідносинах позовні вимоги останнього не підлягають задоволенню. Однак, якщо обраний позивачем спосіб захисту не передбачений законом або договором, проте є ефективним та не суперечить закону, а закон або договір своєю чергою не визначають іншого ефективного способу захисту, то порушене право позивача підлягає захисту обраним ним способом (постанова ВП ВС від 19 січня 2021 року у справі № 916/1415/19 (провадження № 12-80гс20).

Землі природно-заповідного фонду, що перебувають у комунальній власності, не підлягають приватизації. Такі землі можуть перебувати у приватній власності лише у зв`язку з формуванням на цих земельних ділянках об`єктів природно-заповідного фонду чи включення земельних ділянок, що належать фізичним чи юридичним особам, до земель природно-заповідного та іншого природоохоронного призначення).
Вилучення (викуп) земель природно-заповідного фонду із комунальної власності, зокрема, для будівництва житла був можливим тільки на підставі постанови Кабінету Міністрів України або за рішенням відповідної місцевої ради, якщо вилучення (викуп) земельної ділянки погодила Верховна Рада України; зайняття земельної ділянки природно-заповідного фонду з порушенням законодавства потрібно розглядати як порушення права власності держави чи відповідної територіальної громади, що не пов`язане з позбавленням власника володіння відповідною земельною ділянкою, навіть якщо інша особа зареєструвала її право приватної власності на цю ділянку; за таких умов, ефективним способом судового захисту щодо повернення земельної ділянки природно-заповідного фонду власнику є негаторний, а не віндикаційний позов (постанова ВП ВС від 20 червня 2023 року у справі №554/10517/16-ц).

7. Підстави припинення прав на землю та вилучення земельних ділянок. Розгляд спорів із цих питань.

Підставами припинення права власності на земельну ділянку є (ст. 140 ЗК України):

добровільна відмова власника від права на земельну ділянку;
смерть власника земельної ділянки за відсутності спадкоємця;
відчуження земельної ділянки за рішенням власника;
звернення стягнення на земельну ділянку на вимогу кредитора;
відчуження земельної ділянки з мотивів суспільної необхідності та для суспільних потреб;
конфіскація за рішенням суду;
невідчуження земельної ділянки іноземними особами та особами без громадянства у встановлений строк у випадках, визначених цим Кодексом;
примусове вилучення земельних ділянок з мотивів суспільної необхідності.

Підстави припинення права користування земельною ділянкою (ст. 141 ЗК України):

добровільна відмова від права користування земельною ділянкою;
вилучення земельної ділянки у випадках, передбачених цим Кодексом;
припинення діяльності релігійних організацій, державних чи комунальних підприємств;
використання земельної ділянки способами, які суперечать екологічним вимогам;
використання земельної ділянки не за цільовим призначенням;
систематична несплата земельного податку або орендної плати.

Розгляд спорів із цих питань:

За своєю правовою природою право постійного землекористування є безстроковим і може бути припинене лише з підстав, передбачених статтею 141 Земельного кодексу України, перелік яких є вичерпним; приписи наведених у підпункті 3 частини першої статті 27 Земельного кодексу України (у редакції станом на 1999 рік) та підпункті «в» частини 1 статті 141 Земельного кодексу України підстав слід розуміти таким чином, що припинення права користування земельною ділянкою з підстав припинення установи допускається лише у випадку, коли припинення останньої виключає правонаступництво; у разі ж реорганізації особи, зміни її організаційно-правової форми чи назви, підстави для припинення права користування земельною ділянкою не виникають (постанова КГС ВС від 15 листопада 2021 року у справі № 906/620/19)

8. Відшкодування збитків у зв'язку з викупом та примусовим відчуженням земельних ділянок: порядок, розміри, умови, спори з приводу відшкодування збитків.

Викуп земельних ділянок, інших об'єктів нерухомого майна для суспільних потреб — передача земельних ділянок, інших об'єктів нерухомого майна, що на них розміщені, які перебувають у власності фізичних або юридичних осіб, за їх згодою у державну чи комунальну власність для задоволення суспільних потреб шляхом укладення договору купівлі-продажу чи іншого правочину у порядку, встановленому законом;

Примусове відчуження земельних ділянок, інших об'єктів нерухомого майна, що на них розміщені, з мотивів суспільної необхідності — перехід права власності на земельні ділянки, інші об'єкти нерухомого майна, що на них розміщені, які перебувають у власності фізичних або юридичних осіб, до держави чи територіальної громади з мотивів суспільної необхідності за рішенням суду;

Підстави:
У разі неотримання згоди власника земельної ділянки, інших об'єктів нерухомого майна, що на ній розміщені, з викупом цих об'єктів для суспільних потреб зазначені об'єкти можуть бути примусово відчужені у державну чи комунальну власність лише як виняток з мотивів суспільної необхідності і виключно під розміщення:

об'єктів національної безпеки і оборони;
об'єктів, пов'язаних із видобуванням корисних копалин загальнодержавного значення;
об'єктів природно-заповідного фонду;
кладовищ.

Згідно з Порядком визначення та відшкодування збитків власникам землі та землекористувачам, відшкодуванню підлягають:

вартість житлових будинків, будівель і споруд;
вартість плодоягідних та інших багаторічних насаджень;
вартість водних джерел (колодязів, ставків, водоймищ, свердловин тощо);
понесені витрати на поліпшення якості земель (оранка, внесення добрив, посів, інші види робіт), на розвідувальні та проектні роботи.

Розміри збитків визначаються в повному обсязі відповідно до реальної вартості майна на момент заподіяння збитків, проведених або необхідних витрат на поліпшення якості земель (з урахуванням ринкової або відновної вартості).

9. Відповідальність за порушення ветеринарно-санітарних норм. Види цієї відповідальності. Органи, уповноважені розглядати справи про правопорушення у галузі ветеринарної медицини, порядок розгляду.

Види відповідальності:

адміністративна – наприклад, порушення законодавства про ветеринарну медицину та благополуччя тварин (ст. 107 КУпАП);
кримінальна – наприклад, порушення ветеринарних правил (ст. 251 КК України)
цивільно-правова — наприклад, зараження худоби через недотримання санітарних норм на фермі може спричинити обов’язок компенсувати власнику втрати.

Органи, уповноважені розглядати справи про правопорушення у галузі ветеринарної медицини:

Державна служба України з питань безпечності харчових продуктів та захисту споживачів (Держпродспоживслужба) – основний орган, що здійснює контроль за дотриманням ветеринарно-санітарних норм.
Органи Національної поліції – у разі виявлення ознак кримінального правопорушення.
Суди – розглядають справи щодо кримінальної та цивільної відповідальності.

Порядок розгляду:

адміністративні правопорушення — КУпАП;
кримінальні правопорушення — КПК України;
спори щодо компенсації втрат — ЦПК України.

10. Правове регулювання використання ядерної енергії та відповідальність за порушення у цій галузі.

Використання ядерної енергії — це сукупність видів діяльності, пов'язаних з використанням ядерних технологій, ядерних матеріалів, джерел іонізуючого випромінювання у науці, виробництві, медицині та інших галузях, а також видобуванням та переробкою уранових руд та поводженням з радіоактивними відходами (ст. 1 ЗУ «Про використання ядерної енергії та радіаційну безпеку»).

Відносини у сфері використання ядерної енергії регулюються, зокрема:

ЗУ «Про використання ядерної енергії та радіаційну безпеку»);
ЗУ «Про дозвільну діяльність у сфері використання ядерної енергії»;
ЗУ «Про захист людини від впливу іонізуючого випромінювання».

Завданням ядерного законодавства, зокрема (ст. 3 ЗУ «Про використання ядерної енергії та радіаційну безпеку»):

правове регулювання суспільних відносин під час здійснення всіх видів діяльності у сфері використання ядерної енергії;
визначення основних принципів радіаційного захисту людей та навколишнього природного середовища;
сприяння подальшому зміцненню міжнародного режиму безпечного використання ядерної енергії.

Відповідальність за порушення у сфері використання ядерної енергії, зокрема (ст. 81 ЗУ «Про використання ядерної енергії та радіаційну безпеку»): порушення законодавства у сфері використання ядерної енергії тягне за собою дисциплінарну, цивільну (крім цивільної відповідальності за ядерну шкоду), адміністративну (наприклад: ст. 95 КУпАП — Порушення правил і норм ядерної та радіаційної безпеки) та кримінальну відповідальність (наприклад, ст. 274 КК України — Порушення правил ядерної або радіаційної безпеки) згідно з законом.

11. Правове регулювання захисту людини від впливу іонізуючого випромінювання, відшкодування завданої шкоди.

Кожна людина, яка проживає або тимчасово перебуває на території України, має право на захист від впливу іонізуючого випромінювання. Це право забезпечується здійсненням комплексу заходів щодо запобігання впливу іонізуючого випромінювання на організм людини вище встановлених дозових меж опромінення, компенсацією за перевищення встановлених дозових меж опромінення та відшкодуванням шкоди, заподіяної внаслідок впливу іонізуючого випромінювання (ст. 3 ЗУ «Про захист людини від іонізуючого випромінювання»).

Правове регулювання здійснюється на підставі, зокрема:

ЗУ «Про захист людини від іонізуючого випромінювання»;
ЗУ «Про фізичний захист ядерних установок, ядерних матеріалів, радіоактивних відходів, інших джерел іонізуючого випромінювання»;
Постанова КМУ від 27.08.2022 № 956 Деякі питання організації роботи з визначення проектної загрози для ядерних установок, ядерних матеріалів, радіоактивних відходів та інших джерел іонізуючого випромінювання в Україні;
Розпорядження КМУ від 22.07.2016 Про затвердження комплексного плану заходів щодо реалізації положень Проектної загрози для ядерних установок, ядерних матеріалів, радіоактивних відходів, інших джерел іонізуючого випромінювання в Україні.

Відшкодування шкоди (ст. ст. 20, 21 ЗУ «Про захист людини від іонізуючого випромінювання»):
Відшкодуванню підлягає шкода, заподіяна внаслідок впливу іонізуючого випромінювання життю та здоров'ю людей, а також майну фізичних осіб. У разі смерті особи, що настала внаслідок впливу іонізуючого випромінювання, право на відшкодування шкоди мають особи, які перебували на утриманні померлого або мали на день його смерті право на одержання від нього коштів на утримання, а також дитина померлого, яка народилася після його смерті.

Підставою для відшкодування шкоди, заподіяної впливом іонізуючого випромінювання, є встановлення факту заподіяння такої шкоди згідно з законодавством України. Виплати компенсації за перевищення річної основної дозової межі та відшкодування шкоди, заподіяної внаслідок впливу іонізуючого випромінювання, забезпечуються за рахунок коштів юридичних та фізичних осіб, у результаті практичної діяльності яких сталося перевищення.

12. Правове регулювання використання лісових ресурсів і користування земельними ділянками лісового фонду.

Лісовими ресурсами є деревні, технічні, лікарські та інші продукти лісу, що використовуються для задоволення потреб населення і виробництва та відтворюються у процесі формування лісових природних комплексів. До лісових ресурсів також належать корисні властивості лісів (здатність лісів зменшувати негативні наслідки природних явищ, захищати ґрунти від ерозії, запобігати забрудненню навколишнього природного середовища та очищати його, сприяти регулюванню стоку води, оздоровленню населення та його естетичному вихованню тощо), що використовуються для задоволення суспільних потреб (ст. 6 Лісового Кодексу).

Загальне використання лісових ресурсів (ст. 66 Лісового Кодексу), зокрема:
Громадяни мають право в лісах державної та комунальної власності, а також за згодою власника в лісах приватної власності вільно перебувати, безоплатно без видачі спеціального дозволу збирати для власного споживання дикорослі трав'яні рослини, квіти, ягоди, горіхи, гриби тощо, крім випадків, передбачених цим Кодексом та іншими законодавчими актами України. Максимальні норми безоплатного збору встановлюються органами виконавчої влади.

Спеціальне використання лісових ресурсів (ст. 67 Лісового Кодексу):
У порядку спеціального використання можуть здійснюватися такі види використання лісових ресурсів), зокрема:

заготівля деревини;
заготівля другорядних лісових матеріалів;
побічні лісові користування.

Право користування лісами здійснюється в порядку постійного та тимчасового користування лісами (ст. 16 Лісового Кодексу).

Постійне користування лісами (ст. 17 Лісового Кодексу), зокрема:
У постійне користування ліси на землях державної власності для ведення лісового господарства без встановлення строку надаються спеціалізованим державним лісогосподарським підприємствам, іншим державним підприємствам, установам та організаціям, у яких створено спеціалізовані лісогосподарські підрозділи.

У постійне користування ліси на землях комунальної власності для ведення лісового господарства без встановлення строку надаються спеціалізованим комунальним лісогосподарським підприємствам, іншим комунальним підприємствам, установам та організаціям, у яких створені спеціалізовані лісогосподарські підрозділи.

Тимчасове користування лісами (ст. 18 Лісового Кодексу), зокрема:
Об'єктом тимчасового користування можуть бути всі ліси, що перебувають у державній, комунальній або приватній власності.
Тимчасове користування лісами може бути: довгостроковим — терміном від одного до п'ятдесяти років і короткостроковим — терміном до одного року.

13. Вирішення спорів у галузі охорони, захисту, використання та відтворення лісів.

Органи, що вирішують спори з питань охорони, захисту, використання та відтворення лісів (ст. 103 ЛК України): спори з питань охорони, захисту, використання та відтворення лісів вирішуються в установленому порядку:

ОМС - спори, пов'язані з охороною, захистом, використанням та відтворенням лісів, що перебувають у комунальній власності.
Держа́вним аге́нтством лісови́х ресу́рсів Украї́ни - спори, пов'язані з охороною, захистом, використанням та відтворенням лісів, що перебувають у державній власності.
Суд - спори з питань володіння, користування і розпоряджання лісами, які перебувають у власності громадян і юридичних осіб.

Виконання рішення щодо спору з питань охорони, захисту, використання та відтворення лісів здійснюється органом, який його прийняв. Виконання рішення не звільняє особу від відшкодування збитків, завданих нею внаслідок порушення лісового законодавства (ст. 104 ЛК України).

14. Відповідальність фізичних і юридичних осіб за шкоду, заподіяну лісовому господарству, її компенсація та відшкодування.

Відповідальність за порушення лісового законодавства (ст. 105 ЛК України), зокрема:
Порушення лісового законодавства тягне за собою дисциплінарну, адміністративну, цивільно-правову або кримінальну відповідальність відповідно до закону.

Відповідальність за порушення лісового законодавства несуть особи, винні у:

незаконному вирубуванні та пошкодженні дерев і чагарників;
знищенні або пошкодженні лісу внаслідок підпалу або недбалого поводження з вогнем, порушенні інших вимог пожежної безпеки в лісах;
засміченні лісів побутовими і промисловими відходами;
порушенні строків лісовідновлення;
знищенні та пошкодженні відмежувальних знаків у лісах.

Відшкодування шкоди, заподіяної лісу внаслідок порушення лісового законодавства (ст. 107 ЛК України):
Підприємства, установи, організації і громадяни зобов'язані відшкодувати шкоду, заподіяну ними лісу внаслідок порушення лісового законодавства, у розмірах і порядку, визначених законодавством України.

Шкода, заподіяна лісу, не наданому в користування, у разі невстановлення осіб, винних у заподіянні шкоди, відшкодовується органом місцевого самоврядування, у межах території якого знаходиться ліс, якому була заподіяна шкода.

15. Водокористування: суб'єкти, види і порядок. Відповідальність за порушення водного законодавства.

Водокористування - використання вод (водних об'єктів) для задоволення потреб населення, промисловості, сільського господарства, транспорту та інших галузей господарства, включаючи право на забір води, скидання стічних вод та інші види використання вод (водних об'єктів) (ст. 1 ВК України).
:
Водокористувачами в Україні можуть бути підприємства, установи, організації і громадяни України, а також іноземці та особи без громадянства, іноземні юридичні особи (ст. 42 ВК України).

Види водокористування:

Право загального водокористування (ст. 47 ВК України): здійснюється громадянами для задоволення їх потреб (купання, плавання на прогулянкових суднах, любительське і спортивне рибальство, водопій тварин, забір води з водних об'єктів без застосування споруд або технічних пристроїв та з криниць) безкоштовно, без закріплення водних об'єктів за окремими особами та без надання відповідних дозволів.
Спеціальне водокористування (ст. 48 ВК України): це забір води з водних об'єктів із застосуванням споруд або технічних пристроїв, використання води та скидання забруднюючих речовин у водні об'єкти, включаючи забір води та скидання забруднюючих речовин із зворотними водами із застосуванням каналів. Спеціальне водокористування здійснюється юридичними і фізичними особами насамперед для задоволення питних потреб населення, а також для господарсько-побутових, лікувальних, оздоровчих, сільськогосподарських, промислових, транспортних, енергетичних, рибогосподарських (у тому числі для цілей аквакультури) та інших державних і громадських потреб.

Порядок водокористування:
Місцеві ради зобов'язані повідомляти населення про встановлені ними правила, що обмежують загальне водокористування. На водних об'єктах, наданих в оренду, загальне водокористування допускається на умовах, встановлених водокористувачем, за погодженням з органом, який надав водний об'єкт в оренду. Водокористувач, який узяв водний об'єкт у користування на умовах оренди, зобов'язаний доводити до відома населення умови водокористування, а також про встановлені обмеження загального водокористування на водному об'єкті, наданому в оренду. Якщо водокористувачем або відповідною радою не встановлено таких умов, загальне водокористування визнається дозволеним без обмежень (ст. 47 ВК України).

Спеціальне водокористування є платним та здійснюється на підставі дозволу на спеціальне водокористування. Дозвіл на спеціальне водокористування видається територіальними органами центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері розвитку водного господарства (ст. 49 ВК України).

Відповідальність за порушення водного законодавства:

Порушення норм водного законодавства може призвести до забруднення водних ресурсів, погіршення екологічної ситуації, загрози здоров’ю населення та економічних втрат. Закон передбачає кілька різних видів відповідальності для осіб, що вчиняють такі порушення.

Види відповідальності за порушення водного законодавства

адміністративна відповідальність настає у випадках, коли правопорушення не містить ознак злочину, але порушує встановлений порядок водокористування. До таких порушень належать порушення права державної власності на води (ст. 48 КУпАП), порушення правил водокористування (ст. 60 КУпАП).
кримінальна відповідальність передбачена у випадках, коли порушення водного законодавства призвело до тяжких наслідків, таких як значне забруднення водойм, загибель тваринного світу, шкода здоров’ю людей або екосистемам. Наприклад, порушення правил охорони вод (ст. 242 КК України),
цивільно-правова відповідальність настає у разі завдання шкоди юридичним чи фізичним особам унаслідок порушення водного законодавства. Наприклад, якщо підприємство скинуло забруднені стоки у водойму, що спричинило втрату врожаю чи загибель риби, воно зобов’язане компенсувати завдані збитки.

16. Вирішення спорів із питань використання й охорони вод і відтворення водних ресурсів.

Порядок розгляду спорів з питань використання і охорони вод та відтворення водних ресурсів (ст. 109 ВК України: спори з питань використання і охорони вод та відтворення водних ресурсів розглядаються Держекоінспекцією, Держводагенством, Державною службою геології та надр України, місцевими радами, судом або третейським судом у порядку, встановленому законодавством.

Спори з питань використання та охорони вод, які виникають з іншими державами, а також між іноземцями, особами без громадянства, іноземними юридичними особами та власником вод, розглядаються відповідно до законодавства України.

17. Компетенція державних органів у галузі управління і контролю за використанням і охороною воді відтворенням водних ресурсів.

Компетенція Кабінету Міністрів України у галузі управління і контролю за використанням і охороною вод та відтворенням водних ресурсів (ст. 14 ВК України), зокрема:

реалізація державної політики у галузі використання і охорони вод та відтворення водних ресурсів;
розпорядження внутрішніми морськими водами, територіальним морем, а також акваторією морських портів;
здійснення державного контролю за використанням і охороною вод та відтворенням водних ресурсів;
визначення порядку діяльності органів виконавчої влади у галузі використання і охорони вод та відтворення водних ресурсів, координація їх діяльності;
керівництво зовнішніми зв'язками України в галузі використання і охорони вод та відтворення водних ресурсів.

Компетенція центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони навколишнього природного середовища, в галузі управління і контролю за використанням і охороною вод та відтворенням водних ресурсів (Міндовкілля) (ст. 15 ВК України), зокрема:

забезпечення формування державної політики у сфері охорони та відтворення вод (поверхневих, підземних, морських), раціонального використання водних ресурсів;
розроблення державних цільових, міждержавних програм використання і охорони вод та відтворення водних ресурсів;
розробка і затвердження нормативів і правил щодо регулювання використання і охорони вод та відтворення водних ресурсів в межах своєї компетенції;
здійснення міжнародного співробітництва з питань використання і охорони вод та відтворення водних ресурсів;
вирішення інших питань у галузі використання і охорони вод та відтворення водних ресурсів.

Компетенція центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері розвитку водного господарства, в галузі управління і контролю за використанням і охороною вод та відтворенням водних ресурсів (Держводагентство) (ст. 16 ВК України), зокрема:

реалізація державної політики у сфері розвитку водного господарства, управління, використання та відтворення поверхневих водних ресурсів;
розроблення та встановлення режимів роботи штучних водних об’єктів і водогосподарських систем, затвердження правил їх експлуатації;
розробка та участь у реалізації державних, цільових, міждержавних програм використання і охорони вод та відтворення водних ресурсів;
забезпечення потреб населення і галузей економіки у водних ресурсах та здійснення їх міжбасейнового перерозподілу;
проектування, будівництво і експлуатація водогосподарських систем та об'єктів комплексного призначення;
здійснення заходів щодо екологічного оздоровлення поверхневих вод та догляду за ними;
ведення державного обліку водокористування та державного водного кадастру;
видача дозволів на спеціальне водокористування;

К
омпетенція центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері геологічного вивчення та раціонального використання надр, у галузі управління і контролю за використанням і охороною вод та відтворенням водних ресурсів (Держгеонадра) (ст. 17 ВК України), зокрема:

видача спеціальних дозволів на користування надрами для розробки родовищ підземних вод за погодженням з центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері санітарного та епідемічного благополуччя населення, центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері охорони праці;
ведення державного обліку підземних вод та водного кадастру;
ведення державного моніторингу підземних вод;
виявлення недіючих свердловин і вжиття заходів щодо їх ліквідації або ремонту і подальшого використання;
здійснення державного геологічного контролю за веденням пошуково-розвідувальних та інших робіт щодо геологічного вивчення підземних вод;
вирішення інших питань у галузі управління і контролю за використанням і охороною вод та відтворенням водних ресурсів

18. Правовий статус територій, що зазнали радіоактивного забруднення внаслідок Чорнобильської катастрофи.

Правовий статус територій, що постраждали від Чорнобильської катастрофи, регулюється Законом України "Про правовий режим території, що зазнала радіоактивного забруднення внаслідок Чорнобильської катастрофи" та іншими нормативно-правовими актами. Вони визначають режим використання цих територій, заходи безпеки, обмеження для проживання та господарської діяльності, а також соціальні гарантії для населення.

Відповідно до зазначеного закону, територія поділяється на чотири зони залежно від рівня забруднення:

зона відчуження – територія з найвищим рівнем радіації, з якої було повністю евакуйоване населення. Вхід дозволено лише за спеціальними дозволами для виконання наукових або службових завдань. Використання земель обмежене заходами з ліквідації наслідків катастрофи та радіаційним моніторингом.
зона безумовного (обов’язкового) відселення – рівень радіації перевищує встановлені допустимі норми, тому постійне проживання неможливе. Населення евакуйоване, а територія використовується під суворим державним контролем.
зона гарантованого добровільного відселення – рівень радіації перевищує природний, але дозволяє проживання. Населення має право на добровільне переселення та державну підтримку. Вся діяльність контролюється з метою запобігання впливу радіації на людей.
зона посиленого радіоекологічного контролю – територія, де рівень радіації перевищує природний фон, але не становить безпосередньої загрози для життя. Всі види господарської діяльності та продукти, що тут виробляються, підлягають обов’язковому контролю.

Правовий режим територій:

обмеження у використанні земель встановлені відповідно до Земельного кодексу України та зазначеного закону. Заборонена діяльність, що може спричинити поширення радіоактивного забруднення, а будь-яке використання земель відбувається під контролем держави.
радіаційний моніторинг проводиться відповідно до Закону України "Про використання ядерної енергії та радіаційну безпеку", що передбачає заходи щодо оцінки та мінімізації радіаційного впливу.

Соціальний захист населення визначений Законом України "Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи". Громадяни, які проживають або проживали у постраждалих зонах, мають право на пільги, компенсації, безкоштовне медичне обслуговування та державну підтримку при переселенні.

19. Правовий статус осіб, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи, їх соціальний захист. Професійна правнича (правова) допомога цій категорії громадян.

Правовий статус осіб, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи, визначається Законом України "Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи". Цей закон встановлює категорії постраждалих, їх права, пільги та гарантії соціального захисту.

Залежно від рівня опромінення та місця проживання на момент аварії всі постраждалі поділяються на чотири категорії:

особи, які належать до першої категорії – громадяни, що брали участь у ліквідації наслідків аварії та отримали значні дози радіації, а також евакуйовані з 30-кілометрової зони відчуження.
особи другої категорії – учасники ліквідації, які отримали менші дози опромінення, та мешканці зон обов’язкового відселення.
особи третьої категорії – громадяни, які проживали або працювали в зонах гарантованого добровільного відселення, але не переселилися.
особи четвертої категорії – ті, хто проживає у зоні посиленого радіоекологічного контролю та підлягає державному моніторингу.

Для осіб, що постраждали від Чорнобильської катастрофи, передбачено комплекс соціальних гарантій, зокрема:

Медичне забезпечення, що включає безоплатне лікування, регулярні медичні огляди та забезпечення ліками.
Компенсації та пенсійне забезпечення, включаючи підвищені пенсії, додаткові виплати та одноразові допомоги.
Право на поліпшення житлових умов, включаючи першочергове отримання житла для переселенців.
Пільги на оплату житлово-комунальних послуг, що передбачають знижку або повне звільнення від оплати.
Підвищені гарантії у сфері праці, включаючи скорочений робочий день, додаткові відпустки та достроковий вихід на пенсію.
Пільгове навчання для дітей постраждалих громадян, включаючи право на безкоштовне харчування у школах та пріоритетне зарахування до закладів освіти.

Державне законодавство гарантує всебічну підтримку постраждалим громадянам та спрямоване на зменшення негативних наслідків аварії для їхнього здоров'я і соціального становища.

20. Правове регулювання використання надр в Україні. Надання надр у користування, права і обов'язки користувачів надр. Плата за користування надрами.

Правове регулювання використання надр в Україні здійснюється відповідно до Кодексу України про надра, який визначає правові основи використання, охорони та відтворення мінеральних ресурсів. Також важливими нормативними актами є Земельний кодекс України, Податковий кодекс України, Закон України "Про державну геологічну службу України", Закон України "Про нафту і газ" та інші спеціальні акти.

Надра можуть надаватися у користування фізичним та юридичним особам на підставі спеціальних дозволів, що видаються Державною службою геології та надр України. Основними видами користування надрами є:

Геологічне вивчення – проведення розвідки корисних копалин, оцінка запасів.
Промислове видобування – видобування корисних копалин для подальшого використання.
Будівництво та експлуатація підземних споруд – для зберігання нафти, газу, промислових відходів.
Спеціальне водокористування – використання підземних вод.

Права і обов’язки користувачів надр
Користувачі надр мають право:

Здійснювати видобування корисних копалин відповідно до умов ліцензії.
Використовувати земельні ділянки для потреб гірничого виробництва.
Отримувати державну підтримку у сфері геологічних досліджень.

Обов’язки користувачів включають:

Раціональне використання надр і їх охорону.
Дотримання екологічних норм та вимог промислової безпеки.
Відшкодування шкоди, заподіяної довкіллю або третім особам.
Ведення достовірного обліку видобутих ресурсів та своєчасну сплату платежів.

Плата за користування надрами
Плата за користування надрами встановлюється Податковим кодексом України і включає:

Рентну плату за користування надрами для видобування корисних копалин – залежить від виду та обсягів видобутих ресурсів.
Плату за геологорозвідувальні роботи – відрахування за проведені державні дослідження.
Плату за спеціальне використання підземних вод – стягується з підприємств водокористувачів.

Контроль за дотриманням законодавства у сфері користування надрами здійснюють державні органи, зокрема Державна служба геології та надр України та Державна екологічна інспекція України. Законодавство забезпечує збалансоване використання природних ресурсів, стимулює інвестиції у видобувну галузь та гарантує охорону довкілля.

21. Вирішення спорів із питань користування надрами. Відповідальність за порушення законодавства про надра.

Правове регулювання питань, пов’язаних із користуванням надрами, здійснюється відповідно до Кодексу України про надра, Господарського кодексу України, Цивільного кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших нормативно-правових актів.

Спори, що виникають у сфері користування надрами, можуть стосуватися питань видачі та анулювання спеціальних дозволів, дотримання умов користування надрами, прав власності на корисні копалини, а також екологічних порушень.

Способи вирішення спорів:

Адміністративний порядок – вирішення спорів через органи виконавчої влади, зокрема Державну службу геології та надр України. Рішення таких органів можуть бути оскаржені в судовому порядку.
Судовий порядок – розгляд спорів у господарських або адміністративних судах. До судової юрисдикції належать спори між суб’єктами господарювання, державними органами та фізичними особами щодо користування надрами.

Спори щодо права користування надрами можуть виникати у зв’язку з порушенням процедур отримання дозволів, розподілом родовищ, невиконанням екологічних зобов’язань чи невідповідним виконанням договорів про користування надрами.

Відповідальність за порушення законодавства про надра:
Законодавство передбачає кілька видів відповідальності за порушення норм користування надрами:

адміністративна відповідальність застосовується за такі порушення, як самовільне користування надрами, порушення правил безпеки, незаконне видобування корисних копалин. Наприклад - самовільне користування надрами, укладення угод, які в прямій чи прихованій формі порушують право власності на надра (ст. 47 КУпАП, Порушення вимог щодо охорони надр (ст. 57 КУпАП);
кримінальна відповідальність — наприклад порушення правил охорони або використання надр, незаконне видобування корисних копалин (ст. 240 КК України);
цивільно-правова відповідальність полягає у відшкодуванні завданої шкоди внаслідок незаконного або недобросовісного користування надрами. Це може включати компенсацію збитків, витрати на рекультивацію земель або відновлення порушеного природного балансу.

22. Заходи щодо охорони атмосферного повітря. Відповідальність за порушення законодавства в галузі охорони атмосферного повітря.

Охорона атмосферного повітря в Україні регулюється Законом України "Про охорону атмосферного повітря", а також Кодексом України про адміністративні правопорушення, Кримінальним кодексом України, Законом України "Про охорону навколишнього природного середовища" та іншими нормативно-правовими актами.

Заходи щодо охорони атмосферного повітря:
З метою зменшення забруднення повітря та підтримання сприятливого екологічного стану запроваджуються такі заходи:

державне регулювання викидів – встановлення нормативів допустимих концентрацій забруднюючих речовин у повітрі, обмеження та контроль викидів промисловими підприємствами, транспортом та іншими джерелами забруднення.
ліцензування та екологічна експертиза – обов’язкове отримання дозволів на викиди забруднюючих речовин, оцінка впливу на довкілля перед запуском нових промислових об'єктів.
моніторинг стану повітря – регулярний контроль рівня забруднення атмосферного повітря органами державного нагляду.
розвиток екологічно чистих технологій – стимулювання підприємств до переходу на менш забруднюючі виробничі процеси, використання фільтрів та очисних споруд.
обмеження використання шкідливих речовин – контроль за обігом озоноруйнівних речовин, скорочення використання токсичних сполук у промисловості.
стимулювання використання екологічного транспорту – розвиток електротранспорту, застосування жорсткіших стандартів до вихлопних газів.
зелені насадження – збільшення площ лісів та зелених зон, які виконують функцію природного очищення повітря.

За порушення норм охорони атмосферного повітря передбачені такі види відповідальності:

адміністративна відповідальність – передбачає накладення штрафів на фізичних та юридичних осіб за перевищення допустимих норм викидів, відсутність дозволів на діяльність, що забруднює повітря, недотримання екологічних стандартів. Наприклад, порушення порядку здійснення викиду забруднюючих речовин в атмосферу або впливу на неї фізичних та біологічних факторів (ст. 78 КУпАП);
кримінальна відповідальність – настає у випадках значного забруднення повітря, що спричинило небезпеку для здоров’я людей або екологічну катастрофу. Наприклад, забруднення атмосферного повітря (ст. 241 КК України);
цивільно-правова відповідальність – передбачає відшкодування шкоди, завданої забрудненням повітря, у тому числі збитків громадянам, підприємствам або державі.

Переглянути джерела

Повернутися на головну

Допоможіть покращити проєкт

Якщо ви помітили помилку, повідомте нам через форму нижче. Разом ми зробимо цей проєкт кращим!

Микита Чубенко, організатор проєкту